КОНФЛІКТ

Чому позиція адміністрації наукової установи вилилася у протистояння з його співробітниками?

Вдивляючись у красу завмерлого вулкана, в неосяжну блакить моря, жену від себе думки, що привів мене сюди земельний конфлікт, який мляво тягнувся багато років і нині дійшов кульмінації. Не хочеться здаватися ідеалісткою, але я завжди жила з твердим переконанням, що краса природи мусить породжувати гармонію у стосунках між людьми. У нас усе, як завжди, — догори дригом. Таке враження, що ми не доросли до того, аби жити серед краси, а головне — її цінувати і не перетворювати на поле бойових дій.

Диму без вогню  не буває

Перша цеглина у виникненні конфлікту між керівництвом Карадазького природного заповідника та жителями селища Курортне була закладена у 1979 році. Саме тоді на базі існуючої ще з 1914 року Карадазької біостанції, за рішенням Президії Академії наук України, було створено цей заповідник. Такій події, поза сумнівом, треба радіти, оскільки про наукову цінність Карадагу писали у своїх роботах учені, починаючи ще з кінця XIX сторіччя. Зокрема перший директор станції Олександр Слудський говорив, що це місце — єдина у світі пам’ятка природи, яка має дуже високий науковий інтерес.

Але нині ми відійдемо від розмов про наукову цінність об’єкта і повернемося до буденних проблем. Було б нічого, якби під час створення заповідника, чи то за злим умислом, чи то не від великого розуму, радянські чиновники включили в нього три вулиці селища Курортне, де на той час жило близько 40 родин. Як пояснив Михайло Бескаравайний, старший науковий співробітник лабораторії зоології цієї установи, вважати заповідними можна лише ті землі, які збереглися в природному стані. Тобто землі, де не було проживання людей, оброблених городів, не трималися домашні тварини, а на той момент це все вже на території біостанції існувало.

Більше того, люди, що отримали житло задовго до створення заповідника, відразу опинилися поза законом. Адже попали під дію 84 статті Земельного Кодексу, яка позбавляє їх можливості приватизувати отримане житло, а звідси і будувати щось на присадибних ділянках. «Як наші квартири опинилися серед об’єктів НАН України, нам незрозуміло, оскільки ордери на вселення видавала Щебетівська сільрада», — розповідають співробітники заповідника і жителі селища, які, власне, і стали заручниками ситуації. Крім того, ще за рік до утворення заповідника виконком селищної ради до Кримського республіканського суду надав довідку, яка засвідчила, що селище міського типу Курортне входить до її складу разом із будинками, що нині опинилися у складі наукової установи.

2001 року адміністрація заповідника вирішила оновити державний акт на землю, виданий ще за часів Радянського Союзу. Саме тоді вони вперше звернулися до сільради з проханням дозволити скласти проект відведення землі площею 2072,82 га, куди входила і земля під вищезгаданими житловими будинками. У такому проханні місцева влада відмовила, і за рішенням сесії керівництву заповідника рекомендувала виключити з кордонів земельної ділянки весь житловий фонд селища Курортне. Однак 2008 року заповідник отримав бажаний держакт разом із частиною селища. І житлова зона Курортного з розвиненою інфраструктурою, і природний заповідник, принципово несумісні за своїм призначенням, функціями і режимом використання, виявилися об’єднаними в одне ціле.

Але найбільше людей обурило те, що для когось все-таки можна змінювати кордони заповідника. І, як приклад, розповіли про несправедливе рішення щодо будівлі заступника по заповідному режиму установи. Адже, за їхніми словами, частина його помешкання перебувала на заповідній території, а 2008 року, коли робили новий акт, за якимись дивними обставинами, земля під частиною цієї споруди стала незаповідною. Тоді звинуватили у неправильному визначені кордонів майже 30-літньої давнини колишнього начальника земресурсів Феодосійської міськадміністрації. На ці звинувачення своїх підлеглих директор заповідника Алла Морозова повідомила, що ніхто ніяких кордонів не змінював — новий держакт зроблено в межах старого.

Битва за море

Усі ці роки люди все одно прибудовували невеличкі одноповерхові сарайчики. Адже наближення до моря давало змогу мати додатковий заробіток — на зарплату наукового співробітника не розженешся. До речі, дехто з них мав підписані дозволи на будівництво від адміністрації заповідника, зокрема колишня співробітниця установи, яка віддала 30 років свого життя науці, Ніна Кустенко. А тепер за дозволене колись будівництво вже 7 років поспіль оббиває пороги судів. «Я розумію, що ситуація абсурдна, — пояснює появу дозволів директор заповідника Алла Морозова. — Я не мала права це робити. Просто пішла назустріч людині, яка мала дітей, онуків, я хотіла їм допомогти. Але за це отримала на горіхи від природоохоронної прокуратури, якій під час перевірки потрапила на очі будівля».

«Нас тягають по судах за сараї, бо по-іншому наші добудови не назвеш, водночас адміністрація заповідника чомусь замовчує те, що здає в оренду — вже зовсім не за цільовим призначенням, а в комерційних цілях — землі під кафе, торговельний намет, продовольчий магазин, бази відпочинку, місця для приватних моторних човнів і катерів на причалі та інші об’єкти», — з обуренням говорять співробітники. І додають, що всі перераховані вище будови до 2011 року поставлені на баланс заповідника з відома НАН України. Тоді як прибудинкові добудови місцевих жителів, на думку адміністрації установи й академії, на баланс ставити не можна, бо вони є «самозахопленням заповідної землі» і підлягають знесенню, хоч і будувалися з дозволу адміністрації.

Відомче житло приватизації  не підлягає

Жителі селища неодноразово зверталися в Національну академію наук України і адміністрацію заповідника з проханнями вивести житлові і господарські зони селища зі складу території заповідника, але, на жаль, цього не сталося.

«Коли люди приїжджали сюди на роботу, вони отримували житло і всім без винятку говорили, що воно відомче, і права власників такого житла чітко прописані в житловому кодексі, — пояснює Алла Леонтіївна. — Я не можу їм за законом віддати відомче житло у приватну власність. Адже ми забезпечуємо роботою 120 людей. Крім роботи, їх треба забезпечити житлом. У нас працюють пенсіонери, я нікого не звільняю, з квартир ми колишніх співробітників не виганяємо, хай живуть собі стільки, скільки їм треба, але продати його вони не мають права за законом. Ми не можемо собі дозволити, щоб житло переходило не працівникам заповідника». Водночас мешканці заповідних квадратних метрів розповідають, що відомче житло установи було розташоване не лише на території нинішньої Біостанції, в селищі Щебетівка, де заповіднику належало 40 відомчих квартир, які були зняті з балансу заповідника і передані в Щебетівську селищну раду. Тож з часом мешканці їх приватизували. «А в нас виходить, що ми, все життя пропрацювавши на науку, нічого, крім відомчого житла, яке нам не належить, собі не заробили», — додають вони.

Подвійні стандарти

Співробітники закладу залюбки провели для мене екскурсію заповідною територією, де показали розташовані серед дерев дерев’яні будиночки та вагончики. «По всіх затишних місцях заповідної біостанції заховані численні літні будиночки, де можна відпочити за скромну плату приблизно 40 гривень на добу, — розповідають наукові співробітники. — Крім того, на заповідній території було успішно, без проблем із законом, побудовано кілька капітальних житлових об’єктів».

У людей складається враження, що керівництво наукового закладу діє за подвійними стандартами. З одного боку, вони відстоюють непорушність заповідних територій, як і належить, згідно з чинним законодавством, а з другого — самі не гребують додатковими заробітками, даючи добро на розвиток бізнесу наближеним до адміністрації людям. Керівництво заповідника категорично заявило, що ніхто тут на будиночках не заробляє, а вагончики, які перебувають на балансі установи як експедиційний табір, цього року спишуть, бо вони непридатні для використання.

Чи є вихід?

Особливо ситуація загострилася після того, як адміністрація заповідника ініціювала знесення прибудинкових господарських споруд, мотивуючи свої дії тим, що люди захопили заповідну землю. Хоч, за словами директора Алли Морозової, вона не знає, кого і за яким  принципом обирає природоохоронна прокуратура, коли ухвалює рішення, що в кого зносити.

Вона також завважила, що в договорі наймання службового житла написано: добудовувати господарські будівлі без дозволу НАН України ніхто не має права. «Крім того — здавати добудови відпочивальникам, оскільки відомче житло не можна використовувати в комерційних цілях», — додала керівниця.

«Якщо знесення споруд ініціює не керівництво заповідника, то чим пояснюється настільки очевидна вибірковість природоохоронною прокуратурою?» — дивуються наукові співробітники. Окрім того, місцеві жителі і особисто, і колективно зверталися до природоохоронної прокуратури міста Керч з проханням приїхати до них на біостанцію і особисто розібратися з ситуацією, а не починати судові справи за вказівками.

«На цьому етапі ми хочемо просто зупинити вибіркове вирішення питань для одних і безчинство керівництва стосовно інших, — наголосила Ірина Потапенко, науковий співробітник лабораторії ботаніки заповідника. — А потім все одно треба буде вирішувати питання щодо житла. Для нас кращий варіант — вирішити питання з кордонами заповідника». До речі, пані Ірина досить довгий час була противником того, аби виключати землі із заповідника, де живуть співробітники. Адже їй здавалося, що саме цей статус стане певним захисником будинків співробітників від забудови, що насувається. Але після того, як вона побачила, що адміністрація діє за принципом: своїм — усе, а іншим — закон, зрозуміла, що їм ліпше не бути під захистом заповідних законів. Адже тоді право на власність будуть захищати інші закони України.

У свою чергу керівництво наукової установи намагання мешканців вивести житло та землю, на якій воно розташоване, із заповідної території вважає нереальним. Більше того, як повідомила директор, на цей крок НАН України ніколи не піде. Проте люди впевнені у своїй правоті. Їх у цьому підтримує Щебетівська сільрада. На останній сесії місцева влада виступила з пропозицією створити тристоронню комісію, до якої увійдуть представники академії та адміністрація заповідника, а також селищна рада й актив жителів селища Курортне. Академія наук відмовилася брати участь у цих перемовинах.