Майже рік, як сім’я Постнових переїхала на Черкащину, до села Білозір’я, що неподалік від обласного центру. Змінити місце проживання змусила окупація. Не в силі більше жити в захопленому бандитами Торезі, вирішили перебратися на центральну Україну. У селі, де придбали сякий-такий будиночок, їх зустріли привітно. Нашвидкуруч відремонтували помешкання й почали обживатися.

І довелося журналістові стати столяром

Оскільки всі заощадження пішли на придбання та облаштування житла, спочатку довелося скрутно. Добре, що сусіди допомогли. Навесні посадковою картоплею забезпечили. Допомагали й порадою, і добрим словом, адже нелегко міським жителям призвичаїтися до сільського буття. Ось так потроху й освоїлися. Пенсіонерка Валентина Володимирівна зізнається, що 20 соток городу, який обробляють, забирають багато сил. Однак свій перший урожай уже зібрали. Картопля не дуже вродила. Потрібно було краще удобрювати та доглядати, каже новоспечена городниця. Але сім’я й так задоволена: уперше стільки городини виростили своїми руками. На зиму вистачить.

Вона колишній журналіст, людина відкрита, любить погомоніти з сусідами. Отож дружні стосунки з білозірцями зав’язалися одразу. Пенсія 2 тисячі гривень ніби й немала, але взимку від неї мало що лишалося, якщо врахувати оплату за опалення та електроенергію. Добре, що у її чоловіка Анатолія більша. Щоправда, майже вся йде на лікування. Розпочавши хіміотерапію в Торезі, він продовжує процедури тут. Але по ліки доводиться їздити аж до Львова.

Син Постнових Артем, який переїхав до села разом із дружиною, також журналіст. Спробував улаштуватися в одну з редакцій обласного центру, однак ні заробіток, ні пропоновані обов’язки його не влаштували. Отож подався вчитися на столяра, яким нині й працює (або, як каже, — підробляє) в одній із приватних фірм у Черкасах. Недавно у них народився син, якого на честь діда назвали Анатолієм. Отож молода мама Поліна разом зі свекрухою й клопочеться навколо семимісячного немовляти.

Домашньої живності, як у сусідів (курей, качок, свиней), Постнови поки що не завели — коли ж їх доглядати, упоратися б хоча б з городом та своїми проблемами. У Торез повертатися не хочуть, адже там хазяйнують «деенерівці». Ні речей, ні будинку продати не встигли. Хотіли перевезти дещо, але спочатку не було перепустки, а тепер, коли її оформили, не можуть знайти перевізника.

— Село, — каже Валентина Володимирівна, — нам подобається, як і його привітні люди. Та й узагалі центральна Україна — чудовий край. Чисте повітря, гарна природа. Радіємо кожному новому дню, сонцю, яке зійшло…

Щоправда, дивно слухати, як дехто в селі розмірковує: хай, мовляв, Путін і Київ забере, аби лишень війни не було. На це вона відповідає: «Україна — понад усе. Це наша земля, її треба захищати від агресорів. Тут жити нашим дітям і внукам».

Про що мріє? «Аби нарешті закінчилася війна. А ще хочемо придбати новий економний опалювальний котел. Але наші статки поки що замалі для цього».

Чужими тут себе вже не вважають

Згідно зі статистикою, опублікованою ДСНС, нині на Черкащині 13 427 вимушених переселенців, зокрема з Донбасу — 13 117. Долі у всіх склалися по-різному.

Приміром, значна частина новоселів зі сходу України, які нині проживають у Боровиці Чигиринського району, як кажуть у сільраді, вже й переселенцями себе не вважають.

Сергій та Ірина, які вже півтора року живуть у селі Тіньки, переселившись зі Слов’янська, розгорнули тут власний бізнес: виготовляють вироби з кераміки. Їхнє життя поступово налагоджується. Виховують двох дітей. Узяли в кредит новий будинок. Сергій показує устаткування, яке нещодавно придбав. Отож бізнес буде розширювати. Проте нарікає, що коштів катастрофічно бракує. Можна було б будинок у Слов’янську продати, але його там ніхто не купує.

А багатодітна мама Людмила минулої осені купила в Тіньках хатку, навесні почала з чоловіком ремонт, аби великій сім’ї з чотирма дітьми зручно було. На двох малюків сім’я одержує допомогу по 3600 гривень на місяць. Чоловік заробляє близько тисячі за те, що стриже в селі газони. Роботу допоміг знайти місцевий центр зайнятості. Хоча, якби не односельці, сутужно було б: то картоплі, то сала чи м’яса принесуть, консервації різної, риби. А недавно подарували козу, яка вже привела двох козенят. У школяра з українською мовою жодних проблем. А молодший син навіть вивчив гімн України й співає його сусідам. Життя триває!