За прикладом колег з Національного музею імені Богдана та Варвари Ханенків, який першим здійснив проект з вивчення своїх відвідувачів, колективний портрет наших співвітчизників, які відвідують їхні заклади, днями змалювали перед журналістами заступники генеральних директорів трьох столичних музеїв — Марина Скирда з Національного художнього, Катерина Ладиженська з Київського національного російського мистецтва і Людмила Губіанурі з Літературно-меморіального Михайла Булгакова.
Чи купався віл у промінні?
Катерина Ладиженська ні про що колись так не мріяла, закінчуючи виш, як стати співробітницею тоді Державного музею українського мистецтва (нині Національний художній). Саме він став першим музеєм у її житті в 5 років і водночас першим розчаруванням у такому закладі: «Доки мої батьки роздягалися в гардеробі, я оббігла всі зали, а потім діймала їх: ну що ви тут дивитеся, пішли додому».
Саме в ньому вона провела свою першу екскурсію, для дітей: «Розповідала їм про картину Сергія Світославського «Воли на оранці», і вже переходили до іншої, як хлопчик взяв мене за руку і каже: «А ви відчули, що морда цього вола купається в променях сонця?» І знаєте, оцей віл у променях сонця йде зі мною по життю. Я багато разів дивилася на цю картину, та й досі не помічаю того, що побачила в ній ця дитина».
І вже інша дитина, в іншому музеї, російського мистецтва, де судилося працювати пані Катерині ось уже понад 30 років, дивує її, «коли приходить на майстер-клас і, замурзана й обляпана глиною, робить своїми ручками горщик, який для неї як діамант — несе його і просить усіх відійти, щоб не спіткнутися і не розбити. І тоді розумієш, що саме це оцінка роботи наших науковців, коли на запитання, чи хочуть ці діти ще раз завітати в музей, чуєш відповідь, якої і не чекаєш: що вони ладні ходити сюди щодня... Бо якщо сам не виховаєш свою аудиторію, не підготуєш її, не зацікавиш, люди в музей не прийдуть. Тому завжди починаємо працювати з дуже маленькими дітьми».
Для них неодмінно треба змайструвати красивий і чимось незвичний символічний стільчик, драбинку, східці чи ще якусь підставку, щоб з їхнім невеличким зростом, досвідом і винятковим сприйняттям світу наблизити й привабити до мистецьких вершин, а потім і самим черпати з їхніх набутих вражень щось небанальне.
«Візитка кожного музею — те особливе, чого не зустрінете більше ніде в світі. Для туристів, зокрема російських, величезне відкриття, що деякі всесвітньо відомі шедеври — не в Москві чи Петербурзі, як вони гадали, а саме в Києві, в нашому музеї. Яким не просто був зачарований директор Мюнхенської пінакотеки, котрий гостював у нас недавно: сказав, що об’їздив увесь світ, але такої перлини, такого чудового камерного музею він ще ніколи не бачив», — інформувала пані Катерина.
Але і в тому, що відвідувачі бачили в музеї вже не раз, його науковці щоразу намагаються знаходити щось особливе, завдяки чому воно постає перед ними ніби заново. Особливо перед тими, наголошує Катерина Ладиженська, які «ходять до нас упродовж 40—50 років і розказують нам, якими гарними були ми молодими, як цікаво читали лекцію про отого художника, а зараз чогось не згадуєте про те, що казали 20 років тому, чому у вас змінилася позиція? І треба пояснити, що з’явилася нова література, що на деякі аспекти вже дивимося по-іншому.
Мабуть, найпопулярніші з відвідувачів 40—50-річні, з прекрасною освітою, що їздять по світу і бувають там у музеях, а приходять до нас і роблять такі відкриття…
Надзвичайно цікава нова категорія відвідувачів — пенсіонери-студенти «Університету третього віку», які найактивніші. Для них похід у музей справжнє свято. Приходять гарно одягненими, із зошитами, блокнотами, ручками, все записують, якщо ми щось не так сказали, не там наголос поставили, вони наприкінці екскурсії тихесенько зауважать…
У нас не було жодної виставки, яка б повторила іншу. І щоб кожна наступна мала щось нове — концепцію, ракурс тощо, щоб захопила, як зазвичай, 3—4 тисячі людей за місяць, науковцям музею доводиться багато працювати. Це не завжди виходить. Інколи наші передбачення про наплив відвідувачів не справджуються, а дуже багато їх з’являється на виставку, яка нам самим, так теж трапляється, здавалася не надто цікавою. Гадаємо, не нудьгуватимуть наші відвідувачі наприкінці року на виставці «Істина у вині»: це і картини, на яких келихи з цим напоєм, і посуд ХVІІІ—ХІХ століття, і амфори та ще багато різних експонатів не тільки з нашого, а й з інших музеїв, які тоді в нас гостюватимуть».
Зірок треба робити відомими
Постійні відвідувачі Національного художнього музею України, за словами Марини Скирди, — активні люди віком від 20 до 50 років, з вищою або середньою освітою, котрі бували і в закордонних музеях, — потребують у цьому закладі не просто легкого і невимушеного дозвілля, а й участі у його житті, вільно висловлюють свої думки щодо концепції розвитку музею за «круглими столами». Знають різні мови, цікавляться не лише образотворчим мистецтвом, бувають у концертних залах, кінотеатрах, книгарнях. Із них вишиковуються черги, коли потрібно знайти волонтерів для якихось масштабних музейних подій.
«Я 17 років працювала в музеї російського мистецтва, — зазначила пані Марина, — і донині його патріот. А в Національний художній музей, де мій стаж 10 років, прийшла з думкою про те, що російське мистецтво діти знали добре, бо в радянські часи щось було про художників-передвижників в усіх підручниках, і надалі на слуху в людини лишалися такі імена, як Айвазовський, Рєпін, Шишкін. А от щодо українських художників, то на вулицях міста навряд чи хто називав Кричевського, Петрицького, Шишка… Тому місія музею — презентувати саме вітчизняне мистецтво. У нас достатньо зіркових художників, але треба робити їх відомими зірками».
Національний художній музей України розташований в урядовому кварталі і зачинив свої двері для відвідувачів, потрапивши до епіцентру силових протистоянь, де лунали вибухи і вмирали й калічилися українці... Раніше, коли підступи до закладу були тільки утруднені, його працівники брали участь у культурно-просвітницькій роботі відкритого університету Євромайдану, а до музею запрошували і євромайданівців, і представників внутрішніх військ: «Їх привезли, — розповідала пані Марина, — вивантажили з обладунками, мов залізних мурахів. Але коли вони знімали каски — це звичайні хлопці 18—20 років. Тому ми організували для них можливість перепочити й подивитися музей: щоб розуміли, що людей до нас треба пропускати, бо вони йдуть не на барикади, а на екскурсію».
Плюс магія будинку, якому вже 125…
«У Літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова трохи інша аудиторія, ніж у художніх, і бажано, щоб сюди приходили люди, які люблять читати, і, зокрема, твори Булгакова, — зауважує Людмила Губіанурі. — Нашому музею вже 25 років, коли він створювався, Булгаков ще був напівзабороненим, дуже погано видавався, було мало про нього інформації. Відвідувачі з’являлися в нас із дуже конкретною метою: дізнатися про письменника те, чого вони не могли прочитати ніде.
Нині творчість письменника вивчають у школі, і маємо зовсім іншого відвідувача. Найулюбленіші ті, котрі приходять самі, з вулиці, з ними цікаво працювати. А деякі туристи потрапляють до нас лише тому, що до «пакета» музеїв, купленого в турфірмі, «включено» і наш».
А як заохочуються до музею ті, хто не читає Булгакова чи розчарувався в ньому? Їх приваблюють сюди різноманітні цікаві літературно-мистецькі заходи (наприклад, «Булгаківські збіговиська» — зустрічі дітей із сучасними письменниками), коли приходять на конкретний проект, а відкривають для себе і музей, і магію будинку, де він розташований, якому вже 125 років.
Ми в Google+