Заступник міністра освіти і науки
Борис ЖЕБРОВСЬКИЙ

Проблема двадцятирічного «витікання» українського інтелекту за кордон — давня, наболіла й безліч разів обговорена. Але від того не менш злободенна. Нещодавно Президент України озвучив нові соціальні ініціативи «Діти — майбутнє України», де йдеться зокрема й про розвиток та збереження інтелектуального потенціалу нації. Які саме кроки планують зробити для її втілення? Як збираються заохочувати молодих науковців до досліджень? На ці та інші запитання читачів нашої газети під час «прямої лінії» відповів заступник міністра освіти і науки Борис Жебровський.

Валентина МАЛЯРЕНКО, Луганська область:

 — Борисе Михайловичу, в нас багато обдарованих дітей. Ці діти перемагають на інтелектуальних змаганнях, шкільних та позашкільних олімпіадах, вступають та гідно вчаться в університетах. А що далі? Приміром, у нашому Стаханові дві третини жителів — пенсіонери і дуже важко влаштуватися на роботу. Чи є в країні механізми, що дають обдарованій молоді можливість розвивати свої таланти на робочому місці? Чи можна надати таке перше робоче місце, де б знадобився весь хист та була гідна зарплатня? Чи й надалі такі діти покидатимуть Батьківщину?

— Можу сказати одне: нині одна із соціальних ініціатив Президента України — це створення програми для найталановитіших дітей «Інтелектуальне майбутнє України». Зараз ми працюємо над нею, аби сформулювати програму найбільш коректно. У нас безліч інтелектуальних змагань і олімпіад, у яких беруть участь сотні тисяч дітей. Як із них вибрати сотню найталановитіших? Не за прізвищами чи за місцями, за тематикою робіт. Отож, умовно кажучи, обиратимемо не дитину, а її наукову розробку чи досягнення. Далі такі діти, здатні до наукової праці, без іспитів вступатимуть до вишів, де відразу переходитимуть на індивідуальну форму навчання та прикріплюватимуться до відповідної кафедри й наукового керівника.

По суті, з першого курсу така дитина продовжуватиме свою наукову роботу. Наступний етап — навчання чи стажування за кордоном за конкретною науковою тематикою.

Ви питаєте про перше робоче місце для талановитих дітей? Думаю, так само на місцевих рівнях потрібно створювати регіональні програми підтримки таких дітей.

Микола ГРИГОРЕНКО,м. Вінниця:

— Уточніть: чи є законодавчі обмеження для місцевої влади та органів самоврядування щодо розміру матеріального заохочення обдарованих дітей?

— Немає. Чітко визначені, приміром, стипендії Президента України. Усе, що робиться на регіональному рівні, — справа місцевої влади. Практика різна: є місцеві стипендії, на рівні областей, приміром, їх чимало засновано для переможців олімпіад. Є іменні стипендії, кошти на які виділяє меценат.

Мемет КАНГІЄВ,
директор школи-інтернату
для обдарованих дітей, с. Танкове, АР Крим:

— Добрий день, Борисе Михайловичу. Ми спілкувалися на семінарах, які проводять для директорів ліцеїв, де вчаться обдаровані діти. Такі дітлахи особливі, їх дуже мало, тому ми їх навчаємо в умовах інтернату. Їм потрібна спеціальна психологічна й педагогічна підтримка вчителів, які змогли б грамотно працювати з ними.

— А де їх готувати? Є два варіанти. Перший — спеціально вчити у вишах, але як у молодій людині розгледіти ту Божу іскру педагога? Другий — ви відбираєте їх, приміром, на конкурсі «Вчитель року» або інших і запрошуєте вже зрілих педагогів. Який варіант кращий?

— Обидва прийнятні. Другий — прекрасний, але й спеціальну підготовку потрібно проводити.

— Тоді навчаємо всіх, а життя покаже. Кожному вчителеві і в звичайній школі може трапитися обдарована дитина. Тому всім педагогам потрібні навички психолога. Більше того, нині саме така підготовка виходить на перше місце, адже діти нині передовсім хочусь бачити в учителеві старшого товариша.

Олена СЕМКО,м. Чернігів:

— Сьогодні ви говорите про обдарованих дітей. Але таланти є й серед дітей з особливими потребами. А вони не можуть розвивати свої здібності, навіть не в змозі навчатися у звичайних школах, оскільки там не споруджено пандусів. А особливі дітки прагнуть навчатися в колективі, хочуть мати друзів. Так вони б «підтягувалися» і в навчанні. Чи є в міністерства якісь плани щодо реального упровадження в наших школах інклюзивної освіти?

— Звичайно, є. Більш того, ми багато років намагалися внести в законодавство зміни, які передбачали б право дітей з особливими потребами навчатися у звичайних школах. Такі норми містяться в міжнародних нормативних актах, які підписала й Україна, проте насправді справа нікуди не рухалась. 2010 року нарешті внесли зміни до закону, потім уряд ухвалив відповідну постанову, і сьогодні в Україні 70 тисяч дітей з особливими потребами вже навчаються в інклюзивних класах. Тож інклюзивна освіта в Україні від експерименту переходить до практики і ми виконуємо всі свої міжнародні зобов’язання.

Проте проблема тут не лише в пандусах. Набагато складніший психологічний аспект. Наприклад, у Києві та Білій Церкві є школи, де понад 10 років триває такий експеримент. А найважчим моментом була психологія педагогічного та учнівського колективу.

Пандуси ми побудуємо, це не проблема. Питання в тому, як змінити психологію. Ми розпочали підготовку та перепідготовку кадрів, адже далеко не кожен учитель здатен працювати з такими дітьми.

Ще одне складне питання: медики повинні визначити перелік хвороб,  за наявності яких можна навчатися з іншими дітьми.

— Борисе Михайловичу, в соціальних ініціативах Президента йдеться про 15 літніх наукових шкіл, які мають цього року запрацювати, із залученням провідних українських науковців. Із кимось із вчених вже домовилися?

 — Так, звичайно. Це не нова практика для деяких регіонів, але далеко не всіх. Приміром, для Києва, коли під час літнього оздоровлення використовується профільність. Скажімо, вже досить давно працює дитяче інформаційно-творче агентство «Юнпрес», де навчаються юні журналісти.

Щодо цих п’ятнадцяти шкіл, то ними займатиметься Мала академія наук. Вона визначатиме тематику цих літніх зборів, що буде дуже різною й включатиме як гуманітарні, так і точні науки. Крім того, наші діти долучаються до роботи в міжнародних проектах, започаткованих кращими європейськими університетами.

Отож в цьому разі Президент наголосив, аби під час літнього оздоровлення та відпочинку діти продовжували ту роботу, якою вони займалися впродовж року, яка їм цікава. Досі існували поодинокі приклади такої роботи, але чіткої системи не було. Тому наше завдання — створити її.

— І все-таки уточніть: які провідні науковці вже погодилися працювати в літніх таборах?

— Це ті, котрі протягом навчального року працювали в Малій академії наук. Річ у тім, що в МАН двоє засновників: Міністерство освіти і науки та Національна академія наук. Тому залучення вчених — здебільшого компетенція НАН, і я знаю, що Борис Євгенович Патон давно підтримує манівців. Науковці поєднують відпочинок із своєю улюбленою справою — роботою з молодими талантами, й це заохочує керівництво Національної академії наук.

Крім того, в нас виникла пропозиція щодо створення ЄвроМАН, тобто Малої академії наук Європи. Її сутність у тому, що існуватимуть відповідні сайти, де видатні вчені Європи, світу, Нобелівські лауреати даватимуть якусь наукову тематику, а діти з усіх країн над нею працюватимуть й обмінюватимуться інформацією. Думаю, це буде надзвичайно цікаво. Свої пропозиції ми передали до Департаменту Ради Європи, там їх теж підтримали. 

Михайло Петрович,м. Київ:

— Борисе Михайловичу, моя донька займається в музичній школі. Нещодавно нам розповіли, що, можливо, музичні школи переводитимуть на самоокупність — ніби є відповідний лист Міністерства фінансів. Якщо так станеться, навчання дитини музики обходитиметься приблизно в 3 тисячі гривень. Як ви думаєте, чи багато батьків зможуть платити такі гроші? І ми, й директор школи мало не в розпачі — так само, як і інші…

 — Не треба розпачу. По-перше, це питання стосується Міністерства культури, а по-друге, я вже чув заяви його керівництва, що до кінця цього навчального року нічого не змінюватиметься. Щодо подальших планів… Знаєте, якби ми слухали всі ініціативи Міністерства фінансів, то у нас мало що б залишилося.

— Ви кажете, що для талановитих студентів мають створюватися лабораторії. А як бути з фінансуванням їхніх досліджень? Менш схильна до науки дитина, закінчивши виш, влаштується на роботу, й може, вже незабаром купить собі машину, а молодому науковцеві доведеться невідомо скільки ще працювати на неї. Або ж емігрувати в Європу чи США.

— Відповідь дуже проста: наука на перших етапах — це завжди жертовний крок. У науку ніхто нікого не затягує, в неї поринають із головою.

Марина Владиславівна,м. Дніпропетровськ:

— Борисе Михайловичу, про які умови для підтримки талантів можна говорити, коли, наприклад, кілька років тому мені довелося спілкуватися із хлопцями, які склали тести ЗНО на максимальний бал. Логічно припустити, що наші провідні університети мали б за ними полювати. Аж ні, бо коли я запитала: «Куди збираєшся вступати?», один із них відповів: «Не знаю, мабуть, поїду в Москву»…

— Першою, хто почав запрошувати таких розумних випускників, була Києво-Могилянська академія. А трохи пізніше міністр освіти й науки звернувся на черговій колегії до ректорів із питанням: чого вони чекають? Цих дітей — переможців олімпіад, тих, хто здобув по 200 балів на ЗНО, — не треба більше випробовувати, запрошуйте їх!

Нині питання в тому, як не розгубити ці маленькі зірочки талантів, які загорілися ще у школі. Здавалося б, дуже просто: кожен ректор має бути зацікавлений, аби втримати найрозумніших студентів.

— Але ж це питання університетської автономії. Якби ректор сам відповідав за свій виш, він би цікавився і залученням до нього талановитих дітей, і створенням лабораторій. 

 — А хто йому заважає? Ніхто. Це питання ставлення до особистості. Як її виховати, відкрити їй дорогу… Дуже сподіваюся, що програма «Інтелектуальне майбутнє України» надасть можливість це зробити, незалежно від того, автономний виш чи ні, є бажання ректора чи немає. Якщо створять відповідну систему, то, коли до університету прийде талановита дитина, чиє ім’я буде у Всеукраїнському банку інтелектуальних досягнень, ректор буде змушений забезпечити їй індивідуальне навчання, прикріпити його до якогось вченого, як правило, ці вчені уже визначені, бо вони з цією дитиною уже працюють у Малій академії наук.

Олена, м Київ:

— В Україні вже третій рік працює державна ключова лабораторія. Роль таких лабораторій як потужних дослідницьких центрів визнана у всьому світі. Проте наша лабораторія від самого початку має постійні проблеми з фінансуванням. Більше того, почалися розмови про її закриття, мовляв, попрацювали, щось там зробили — молодці, то й досить. Навіть попри те, що її успіхи визнала міжнародна комісія на чолі з Нобелівським лауреатом Ервіном Неєром. Про який інтелектуальний прорив можна говорити в такому разі?

— Згадаймо «прогресивну» роль Міністерства фінансів у розвитку освіти і науки, про яку я вже говорив. Це допоможе мені не відповідати на запитання.

—  А ви спробуйте відповісти.

— Якби це належало до сфери моїх повноважень, то відповідав би. Люди, які ухвалюють такі рішення, мабуть, мають на це підстави.

«Пряму лінію» підготувала й провела Тетяна МОІСЕЄВА, «Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Борис ЖЕБРОВСЬКИЙ. Народився 1948 року в смт Вільшанка Кіровоградської області. 1967–1972 рр. навчався у Харківському державному університеті ім. О. М. Горького та Горьківському державному університеті ім. М. Лобачевського. Трудову діяльність розпочав у 17 років вихователем у школі. Тривалий час працював на Уралі. Повернувшись в Україну, був учителем, першим заступником начальника Головного управління освіти м. Києва, майже 9 років — начальником Головного управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації. 2005–2007 р. — перший заступник міністра освіти і науки. Кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти. З березня 2010 р. — заступник міністра освіти і науки.