ДАТА

Сто років тому розпочалася драматична експедиція  до Північного полюса під проводом нашого земляка Георгія Сєдова

Коли керівник експедиції Георгій Сєдов помер, двоє вцілілих матросів спершу спробували донести тіло покійного до судна, з якого вони пішли в подорож. Та потім від цієї ідеї довелося відмовитися і вони взялися поховати його на скелястому березі. Зверху поклали купу каміння і встановили хрест, зв’язаний із двох лиж. Коли вирішили йти далі, помітили, що зник улюбленець лейтенанта — пес Фрам. Той ховався за могилою, тікав від людей і ніяк не хотів іти за ними. Матроси побрели, а вірний пес так і залишився помирати в крижаній пустелі біля могили рідної йому людини.

Ось так трагічно закінчилася подорож до Північного полюса, на яку наш відважний земляк наважився сто років тому.

Промовисте словосполучення «Боротись і шукати, знайти і не здаватись» добре відоме насамперед завдяки роману Веніаміна Каверіна «Два капітани». Та мало хто знає, що саме цей девіз колись обрав собі реальний полярний дослідник, котрий і став одним із прототипів книжного капітана Татаринова, зниклу експедицію якого розшукував уже інший капітан. Сам письменник в одному з листів згадував: «Для мого «старшого» капітана я використав історію двох відважних підкорювачів Крайньої Півночі. В одного я взяв мужній та світлий характер, чистоту думки, ясність мети — все, що вирізняє людину великої душі. Це був Сєдов». Ідеться про уродженця приморського хутора Крива Коса, чиїм ім’ям нині названо селище Донецької області на березі Азовського моря.

Сєдов та його улюблинець пес. Фото з архіву музею Г. Сєдова

Зламав традицію — пішов учитися

Син місцевого рибалки народився в саманній хатині, що стояла за якихось 350 метрів від Таганрозької затоки Азовського моря. Тому вже змалку хлопчак ходив із батьком у море на рибний промисел. Як тоді складалося майбутнє дітей із бідних рибальських сімей? З покоління в покоління вони, здобувши початкову освіту, були приречені на важку фізичну працю, що давала змогу заледве годувати свої сім’ї. Молодий Сєдов уперше за 150 років існування хутора зламав цю традицію. Коли йому виповнилося 17 років, розповів батькам про свій намір учитися. А коли ті не дали на це свого дозволу, залишив домівку і подався в Ростов-на-Дону, щоб  вступити у морехідні класи. На 1 курс цього закладу його зарахували вже наступного року, а до цього він встиг попрацювати матросом на пароплаві «Труд». Оскільки за навчання доводилося платити, курсант змушений був заробляти гроші й брався за будь-яку роботу. А згодом за успіхи у навчанні  курсанта звільнили від оплати.

Достроково склавши екзамени на штурмана каботажного флоту, працював на суднах, що ходили Азовським та Чорним морями. А в 1904 році опинився аж на Далекому Сході, де розпочиналася російсько-японська війна. Був офіцером на міноносці. Його нагороджено орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня за оперативність, проявлену під час врятування команди потопленого японцями крейсера «Новік».

Уже в мирний час очолював експедиції на Колиму, до західних берегів Нової Землі, а в грудні 1911 року подав перший рапорт про формування експедиції до Північного полюса. Після кількох відмов 27 березня 1912 року він таки отримав дозвіл і почав підготовку.

Спроби вперше досягти Північного полюса наприкінці ХІХ століття нагадували міжнародні перегони. Побувати там намагалися експедиції з Америки, Швеції, Франції, Італії, Норвегії, та всі вони закінчувалися невдачами і навіть трагедіями. Щоправда, у 1909 році американець Роберт Пірі повідомив про досягнення мети, однак не зміг цього підтвердити. Так само підлягали сумніву і спроби його співвітчизника Фредеріка Кука. Мріяв про північну маківку Землі й Георгій Сєдов, який кілька років виношував план такої експедиції. У 1911-му він написав у доповідній до Російського географічного товариства: «В цьому змаганні беруть участь багато морських держав, навіть сухопутна Австрія; не було тільки Росії! Гірко і образливо! Амундсен хоче йти до полюса в 1913 році. А ми можемо піти вже в цьому році».

Маршрут експедиції.

«Віддати носові!»

План був простим і водночас враховував досвід попередніх експедицій. Кількість учасників — 14 людей та 50 собак. Судно мало доставити полярників до кордону вічної криги, а далі полюсна партія піде на собачих упряжках. Наступне порівняння: експедиція Пірі обійшлася американцям у 900 тисяч рублів, а Сєдов спершу просив усього 60—70 тисяч.

Утім, подібна ініціатива не знайшла підтримки. Його — простого морського офіцера і сина азовського рибалки — у високих кругах  називали вискочкою. Та Георгій Сєдов на це не зважав і продовжував пробивати свій проект. Тільки 27 березня 1912 року Сєдов отримав дозвіл на формування експедиції. Навіть сам цар Микола ІІ з особистих коштів пожертвував на неї 10 тисяч рублів, однак уряд  відмовився від фінансування. За цих умов довелося створювати Сєдовський комітет і вдаватися до всеросійського збирання коштів, яке принесло аж… 3 тисячі рублів.

«Боротись і шукати, знайти і не здаватись!» Як ніколи раніше, знадобилося в цей період Сєдову його гасло. А ще поспішати. Адже, за попередніми намірами, судно мало вийти з порту на початку чи в середині літа, проте звіробійна шхуна «Святий великомученик Фока» вийшла з Архангельська аж 27 серпня. Керівник експедиції нарешті віддав довгоочікувану команду: «Віддати носові!», а згодом вахтовий отримав ще одну промовисту вказівку: «Курс — норд, двадцять шість до весту!»

«Усілякі перепони та поспішність, із якою готувався похід, далися взнаки, — розповідає уродженець Сєдового начальник Донецького юридичного інституту, співавтор книжок «Славний син Кривої Коси» та «Георгій Сєдов: Північне сяйво Приазов’я» Віктор Бесчастний. — Невдачі, які супроводжували останнім часом, на жаль, не залишилися на березі, що поступово віддалявся. Вже невдовзі в трюмі почала прибувати вода через не помітні досі тріщини. Тим часом розпочалися шторми осіннього моря, що валили судно на борт. Затим «Фоку» зустріла непрохідна крига. Розплатою за пізній вихід у море став крижаний полон: непередбачена зимівля на Новій Землі, яка розтяглася на 11 місяців. У цей час з’ясувалося, що  постачальники збули полярникам неякісні продукти та матеріали. Та згодом вдалося ще трохи просунутися на північ. А оскільки закінчився запас палива, стали на другу зимівлю в бухті острова Гукера. Безнадія, апатія, цинга, ревматизм та інші хвороби… Так зустріли 1914 рік.  А на початку лютого Георгій Сєдов та ще двоє членів експедиції на собачих упряжках вирушили до Північного полюса. Розпочався найдраматичніший етап цієї подорожі».     

За 600 кілометрів від полюса

У пішу подорож до полюса Сєдов узяв із собою двох матросів —  Григорія Лінника та Олександра Пустошного. А сам він ще під час підготовки до походу важко захворів. «Зовсім не стан здоров’я непокоїть мене найбільше, а інше, — зазначив він у зверненні до команди судна. — Сьогодні для нас великий день, та хіба з таким спорядженням розраховував я йти до полюса і досягти його? Замість 80 собак у нас тільки 20, одяг зношений, харчів мало, і самі не так міцні здоров’ям, як потрібно».

2 лютого 1914 року глухо гримнула корабельна гармата — салют трьом полярникам, які на нартах вирушили до полюса. «Дорога жахлива, — записав у щоденнику вже наступного дня Георгій Сєдов. — Випало багато снігу, і нарти врізаються в нього. Йдемо тихо, бо гальмом є третя упряжка, яка без людини. Холод собачий — 35 і при цьому вітер просто в лоб».

Ще через кілька днів він відчув себе значно гірше, про що неодноразово свідчать подальші записи: «Я так захворів на бронхіт, що не міг десяти кроків пройти вперед» чи «Жахливо розбитий хворобою. Дошкуляє бронхіт, болить горло і розпухли ноги, лежу весь час у мішку, справжній мученик».

Зважаючи на погіршення самопочуття керівника, матроси спробували його вмовити повернутися на судно й підлікуватися. Та Георгій Сєдов категорично відмовлявся, неодмінно повторював: «Курс — норд!» і вірив, що його недуги скоро минуть. Невдовзі він записав такі рядки: «Побачили вище гір вперше миле, рідне сонце. Ох, яке ж воно красиве!»

На жаль, побачити більше сонце мандрівникові не вдалося — через кілька днів він помер. До полюса, що став метою його життя, залишалося ще 600 кілометрів.

Уже згодом тривалий час не припинялися пошуки могили Георгія Сєдова. Його супутники, які повернулися на судно, а потім додому, неодноразово свідчили: вони поховали покійного на скелястому мисі Аук острова Рудольфа в найпівнічнішій частині Землі Франца-Йосифа. Втім, відшукати могилу так і не вдалося.

У 1929 році до острова Рудольфа прибув криголам «Георгій Сєдов», а на його борту були  обидва супутники Сєдова, проте пошуки не дали результату. І тільки в 1938 році полярники знайшли тут предмети з могили: флагшток та залишки прапора з написом латинською мовою: «Експедиція старшого лейтенанта Сєдова», брезент тощо. Та  останків тіла не було. 

«Сєдов» і досі в плаванні

У північних народів є цікава легенда. З покоління в покоління розповідають таке: після сорока днів після поховання могила розкривається, і покійник, якщо він усією душею любив Північ, як птах, летить в океан… Може, саме цим пояснюється безслідне зникнення могили Георгія Сєдова? Хоч символічну могилу на острові Рудольфа таки облаштували. А великий дерев’яний хрест на ній уже в 1964 році встановив випускник Ростовської мореходки ім. Г. Сєдова Павло Мірошниченко.

Так, могила полярника зникла безслідно. Та цього не скажеш про слід, який залишив після себе Георгій Сєдов в історії дослідження та підкорення Північного полюса. Звідси і вшанування його подвигу. Колишня Крива Коса давно зветься Сєдове, тут діє музей. Називають «Георгієм Сєдовим» морські судна.

…А флагшток та залишки прапора, з якими Георгій Сєдов сто років тому вирушив до Північного полюса, таки побували там. У 1977 році їх туди доставив атомний криголам «Арктика».

ДОСЬЄ «УК»

Георгій СЄДОВ. Народився 3 травня 1877 року на хуторі Крива Коса (нині селище Сєдове Донецької області). З 1902-го брав участь у гідрографічних роботах в Арктиці. В 1912 році організував експедицію до Північного полюса на судні «Святий Фока».