Ще донедавна 24-річний киянин Костя Химчак жив як усі: якісь мрії і плани реалізовував самотужки, десь допомагали батьки. Та загалом будував своє майбутнє самостійно. Коли навчання на економічному факультеті університету стало нецікавим, залишив виш. Зрозумів, що його покликання — творчість. Тож диплом про вищу освіту, чим часто хваляться його однолітки, проміняв на прикладний фах перукаря.
Сім років працював з волоссям. Його руки однаково вправно чаклували над найскладнішими жіночими і чоловічими зачісками — від клієнтів не було відбою. Сарафанне радіо передавало любителям оригінального зовнішнього вигляду: такі шикарні дреди може сплести тільки Костя.
Водночас захопленість професією не закрила очі на те, що почало коїтися в країні. Під час своєї перукарської практики уважно прислухався до розмов клієнтів, які жваво обговорювали події спочатку в Криму, а потім на Майдані. Почуте якось довго не осідало ні в думках, ні в душі. Але потім замислився — що ж насправді там, у центрі столиці, за скляними вікнами салону? А коли вперше прийшов на Майдан, зрозумів, що його місце тут. Не витримав пустопорожніх балачок про те, як на відстані люди збиралися щось змінити, — й рік тому вирішив іти на фронт.
Через волонтерів потрапив в один із добровольчих батальйонів. Та швидко розчарувався, побачивши, що там доводиться служити пліч-о-пліч з тими, хто донедавна називався «беркутівцями». Нести службу на другій лінії АТО не хотів. Перейшов в інший добровольчий батальйон — «Київ-2». Які виконував завдання, не розповідає. Каже лише, що займався коригуванням та патрулюванням. І щоб відвести розмову від цієї теми, розказує про те, що ядро «Києва-2» — активісти Майдану, про те, як дивувалися його зачісці, адже нечасто побачиш вояка з дредами, про те, як у періоди затишшя брав у руки зовсім не професійні ножиці і не менш вправно працював ними над солдатськими стрижками.
А ще про обстріл під Волновахою, де отримав контузію. Тоді свідомість перевернулася. Він вважає, що «час ведення бойових дій затягнувся, мирне населення звикло до щоденних повідомлень про загибель або поранення бійців. А так не повинно бути. Бачу вихід в активній і вирішальній фазі цієї війни».
— За час перебування на передовій, — розмірковує хлопець, — я дійшов висновку, що лише завдяки патріотизму бійців вдавалося вигравати бої і відтісняти напади російських найманців. Присягаюся, жодних корисливих думок про наживу, нагороди не було. Стояли заради своїх родин, щоб в наші домівки ця гидота не прийшла.
Із затребуваним фахом, добрим ім’ям серед майстрів перукарської справи давно міг виїхати з України, працювати і жити деінде. Але вірить, що війна ось-ось закінчиться, повернуться з передової і його друзі-однодумці. Усе стане по-іншому. Поки проходить реабілітацію після контузії, найбільше лякається хвилин моральної втоми і думок про те, як могли прогавити наміри «сусіда».
— У мене є змога поїхати в Польщу, Німеччину, а сенс? — чи то запитує, чи то розповідає Костянтин. — Залишити нажите поколіннями — кому? Мої бабуся з дідусем — ветерани праці. Вони працювали на розбудову України і для своєї сім’ї старалися. Чому люди мають тікати, залишаючи квартири, будинки, машини, бізнес? Це життя, а не дитяча гра, яку завтра можна почати спочатку. Ні, такого бути не може.
90% хлопців з батальйону «Київ-2» — хороші бійці й друзі «Куки». Тут уся географія України. Серед них — бізнесмени, науковці, офіцери у відставці, які тривалий час працювали і служили в Росії. Вони мали змогу безбідно і безтурботно жити поодаль війни, однак кинули все, взявши за мотивацію не матеріальне, а національне.
Батьки крок сина сприйняли по-батьківськи. У мами досі перед очима сюжети з новин про обстріли Волновахи. Може, десь у душі радіють, що принаймні син пішов воювати фізично і морально підготовленим. Адже до того займався спортом, відвідував табори вишколу УНА-УНСО.
Є пропозиції після реабілітації продовжити кар’єру військового. Костя розмірковує: «Поки не вирішив. Перебуваю у стані вакууму. На службу не телефоную. На роботі пригрозили звільненням. Та то пусте». Нині добровольцем готується йти служити Костин товариш. «Я йому допоміг купити бронежилет, ще дещо з необхідного там», — каже «Кука».
Ми в Google+