Прошу слова

  • Люди гинуть на переході

    На залізничному переході залізниці Київ — Дніпро (239 км) з 1991-го по 2018 рік загинуло 25 громадян. Кам’янська міська рада, турбуючись про громадян, ще 1991-го замовила і отримала проєкт будівництва підземного переходу на 239 км залізниці Київ — Дніпро. Відтоді Одеська залізниця обіцяла побудувати перехід. Та справа не рухалася. За дорученням громадян міста Кам’янки питанням будівництва підземного переходу займаюся з 2000 року. А куди потрібніше, щоб цим займалися відповідальні працівники міста і району. 27 травня 2004 року в газеті «Урядовий кур’єр» було опубліковано мою замітку «Гинуть люди на переході». Після цього у Кам’янку приїхав представник Одеської залізниці і з керівництвом міста й району домовився про будівництво. 

  • Інна ОМЕЛЯНЧУК

    Толерантність як філософія буття

    Днями на Рівненщині багато говорили про толерантність у всіх її виявах. Проект «Толерантність і міжкультурний діалог», що проходив під егідою Європарламенту, зібрав небайдужу молодь з Азербайджану, Великої Британії та Італії. Українську команду представляли студенти Рівненського державного гуманітарного університету на чолі з лідером Інною Ногачевською, яка й розробила проєкт.

  • Вікторія ВЛАСЕНКО

    Ціна свободи слова. Російські реалії

    Ось уже кілька днів стежу за тим, як російська влада шиє справу за своєю улюбленою статтею «розповсюдження наркотиків» журналістові інтернетвидання Meduza Іванові Голунову. Читаю дописи небагатьох росіян, які у мене в друзях. Серед них керівник московського філіалу правозахисної організації «Меморіал» Олександр Черкасов, опозиційний політик Дмитро Гудков, кілька російських колег-журналістів. Бачу, як летять у соціальні мережі їхні заклики до громади надати розголосу цій ганебній справі, вийти на пікети, стати на захист Голунова, якому під час затримання поліцейські зламали ребра і побили його до струсу мозку. До легендарної будівлі ГУ МВС Росії на Петрівці тягнеться черга з москвичів, які хочуть стати в одиночний пікет на захист журналіста — єдиний спосіб висловити свій протест, який залишила росіянам путінська влада.

  • Роман КИРЕЙ

    Вулице, що в імені твоїм?

    Чому вулиця, на якій живеш, називається саме так? Приміром, є у Черкасах багато вулиць і провулків, названих іменами героїв війни — минулої й нинішньої, видатних уродженців міста. Якось довелося спілкуватися з юними жителями міста, які, виявилося, і не уявляли, чому назва вулиці, на якій народилися й живуть, пов’язана з тим чи іншим ім’ям. Хвиля перейменувань останнього часу в процесі декомунізації також не змінила ситуації.

  • Павло КУЩ

    Де закінчується мала батьківщина?

    Ні. Звичайно, у душах, серцях, пам’яті чи мріях кожного з нас вона не закінчується ніде, ніколи за жодних обставин. Але в буденному житті, на жаль, існує жорстока реальність. Така жорстока і безжальна, що навіть досить поширений песимістичний діагноз самопочуття малої батьківщини «Життя зупинилося» здається компліментом. Бо насправді життя тут не тільки зупинилося, а, за словами тутешніх людей, почало рухатися назад. Швидше, швидше… Особливо стрімке задкування помітне в сільській місцевості.

  • Віктор ШПАК

    Про церкву, унтер-офіцерську вдову і скелети в підвалах

    Уявіть ситуацію, що в якомусь із сіл вирішили провести громадські слухання про доцільність подальшого функціонування місцевого кафе-наливайки. У відповідь її постійні клієнти, чітко усвідомлюючи негативний для них вердикт земляків, заявляють, що, мовляв, нічого всім жителям населеного пункту вирішувати справу, яка їх не стосується, бо право голосу має належати лише завсідникам закладу.

  • Олександр ДАНИЛЕЦЬ

    Не плюйте на могили!

    За кілька днів до Дня перемоги в Кобеляцькому районі Полтавської області сталася надзвичайна подія. На території села Чумаки Бутенківської сільради бульдозер турецької дорожньо-будівельної фірми «Онур» зрівняв із землею могилу військових льотчиків, які загинули під час Другої світової війни. 

  • Інна ОМЕЛЯНЧУК

    Плата за ризики

    Згадала, як 29 квітня на одному з телеканалів дивилася сюжет про чорнобильську зону, яка перетворилася на місце екстриму та «паломництва» туристів з усього світу. Дарма що бодай крок убік від усталеного туристського маршруту там означає радіаційну пастку… Аж раптом — неприємна новина: пожежа на Рівненській АЕС. Тобто ось тут, зовсім поряд, за якихось 180 кілометрів від моєї домівки! У цей момент, зізнаюся, стало вже не до Чорнобиля, який залишив в області мітку: 330 тисяч її жителів і нині мають статус постраждалих і проживають здебільшого в третій чорнобильській зоні... 

  • Любомира КОВАЛЬ

    «Не псуйте нам статистику!»

    Кожна людина любить місце, де народилася й зростала. І байдуже, велике місто чи маленьке селище — це твоя мала батьківщина. Це домівка. А домівку хочеться бачити чистою, охайною, комфортною та затишною. Хоч і не завжди це може залежати особисто від тебе.

  • Павло КУЩ

    Крапля камінь довбе

    Ви ще не чули свіжих жахіть про українізацію Донбасу? Тоді нате! Тільки тримайтеся міцніше.

    Отже, принишкло і похмуро насупилося українізоване і тому чорне-пречорне місто. А в ньому вулиця чорніша від чорного вугілля. На ній — чорний-чорний будиночок. А за чорними-пречорними дверима чорніє така сама кімната, де все-все: підлога, стіни, меблі — такі, немов тут кілька місяців чорні чорти качалися чи шахтарі після зміни перевдягалися. Посередині стоять чорнющі, немов головешки, стіл і стільці. На них сидять двоє похнюплених місцевих жителів — також не кольору цукру чи першого снігу. І мовчать вони по-чорному. А потім один порушує чорну тишу: «Чуєш, а таки, мабуть, ми даремно всі російськомовні газети спалили!»