Наталія Кинів — лікарка з великим досвідом, який допомагає їй з початком війни працювати в незвичних і часто екстремальних умовах. Вона надає допомогу хворим в евакуаційному потязі, який наприкінці березня створили в Україні спільно міжнародна гуманітарна організація  «Лікарі без кордонів» (Medecins Sans Frontieres) і Укрзалізниця. На рахунку лікарні на колесах сотні людей, яким полегшено страждання або й врятовано життя. 

 Ми спокійно жили три дні. Інколи було чути вибухи. Але вони були далеко. Десь біля Бородянки. Усе змінилося 27 лютого.
Удень все було як завжди. Типове життя в селі. Окрім одного. Звук військової техніки, що наближається. Майнула думка: «Чого ж просто слухати, треба піти і на власні очі все побачити».
Того дня в новинах повідомляли, що в Україну прямує колона з літерою «V», і всі її шукали. Вона знайшлася. У нашому селі. Тоді ціллю рашистів був Макарів. Я пам’ятаю наступні дні. Постійні вибухи, постійні вибухи. 

У травні російські війська тиждень безуспішно намагалися форсувати Сіверський Донець поблизу сіл Дронівка, Серебрянка та Білогорівка на Луганщині. Попри переважні сили, зокрема вогневі, тоді ворогові так і не вдалося навести переправу — настільки потужним і професійним був опір нашого війська. Бої під Білогорівкою вже увійшли в історію російсько-української війни як одна з її найбільш героїчних сторінок. Про вплив цієї операції на перебіг бойових дій, роль артилерії, подвиг бійців, які тримали плацдарм, а також про оборону півдня, визволення Вознесенська, війну, яка не дає права бути слабкими, поговорили з командиром 80-ї окремої десантно-штурмової бригади полковником Ігорем СКИБЮКОМ. 

Трагічних відкритих уроків з назвиськами «денаціоналізація», «демілітаризація», які рашисти влаштували в Україні, певна річ, немає у навчальних програмах наших шкіл та вищих навчальних закладів. Проте агресія, підлість, віроломство, цинізм і звіряча жорстокість російських загарбників стали повчальним гірким уроком для країн цивілізованого світу, лідери якого, даруйте, проспали біснуватого кремлівського геополітика з нав’язливою імперською манією.

На перший погляд здається, що професія бібліотекаря полягає в тому, щоб просто взяти з полиці книжку і видати її читачеві. Здебільшого люди вважають, що вже в такому місці, як бібліотека, зможе працювати будь-хто. А тому щиро дивуються, що бібліотечна професія потребує глибоких знань, підготовки у спеціалізованому навчальному закладі. Нині бібліотекар — це один із тих спеціалістів, які повинні багато чого вміти. Бути фахівцем з інформаційних технологій, культурологом, піар-технологом, літератором, дизайнером, інколи психотерапевтом, масовиком-витівником, адже тиша в бібліотеці тепер зовсім не обов’язкова.

 «Ви ж дочка Бориса Солтис-Шолудька? Тоді давайте знайомитися! — на порозі кабінету голови правління Здолбунівської райспоживспілки раптом виріс кремезний вусань. — А я ваш сусід, директор музею Олег Тищенко. Ось, бачу, акт передачі тоді ще майбутньому нашому закладу 96 артефактів, підписаний рукою вашого тата. Тільки переліку не знайшов. Не пам’ятаєте, що саме він передав?»

Ще до російського повномасштабного вторгнення Канада була одним із лідерів глобальної коаліції на підтримку України. Після початку війни вона лише закріпила свою роль, надавши Україні фінансову, гуманітарну та військову допомогу на понад 3 мільярди доларів. В одному з пакетів канадської оборонної допомоги були броньовані автомобілі Senator виробництва компанії Roshel. Її генеральний директор та засновник Роман ШИМОНОВ розповів Укрінформу, як його компанія робить усе можливе для наближення перемоги України.

Хотинська громада на Сумщині прикордонна. Із перших годин вторгнення тут бачили ворожу техніку, чули вибухи. Як і на більшій території Сумщини, люди понад місяць жили в оточенні ворога і чим могли допомагали визволяти область. Останні два місяці по кілька разів на день громаду обстрілюють з боку рф, руйнуючи і пошкоджуючи будинки, господарські споруди, техніку. Попри небезпеку, життя на цій території не зупиняється.

 Для мене, як і для більшості українців, запах свіжоспеченого хліба й рідного дому зливаються в один. Так пахне лише найрідніша в цілому світі земля — наша рідна Україна.
Олександр Бордіян з Бучі приїхав у Рівне наприкінці березня. Правдами й неправдами він із дружиною та трьома доньками вирвався з окупації. Тут, у центрі міста, їх випадково зустрів начальник обласної військової адміністрації Віталій Коваль (сама не раз бачила його у вихідні в місті). Довідавшись, що Бордіяни не мають де прихилити голови, допоміг сім’ї із житлом. Роботу Олександр знайшов уже за два тижні після того, як ступив на гостинну рівненську землю.

В інтернеті розміщено відеоролик, який випустили пропагандисти одного з телеканалів росії: українка, що нині живе в москві, приїхала провідати маму в місто Попасна Луганської області. Вона не могла зробити цього раніше, бо Попасна була «підконтрольна українським спецслужбам», які бачили в кожному прибулому з росії «шпигунів та зрадників». Нині ж місто «звільнили від нацистів» російські війська, і Тетяна (так назвалася головна героїня відеоролика) вирішила навідати маму, з якою давно вже втратила зв’язок.