Нещодавно побував у Рівненській області. Від поїздки до Острога й Дубна залишилися дуже приємні спогади. Міста вразили насамперед чистотою: акуратно вичесана молоденька зелена травичка — і жодного недопалка. Навіть на автостанціях, де завжди велике скупчення людей. Хороший настрій того похмурого дня підсилило спілкування з місцевими жителями: ледь не через слово чув приємні «прошу», «дякую», «пане» навіть з вуст молодих людей. Відзначив також доброту тамтешніх жителів, які усміхалися, відповідаючи на запитання. Тож, повертаючись маршруткою до Києва, згадував час, проведений у цікавих корисних зустрічах зі студентами й викладачами Острозької академії й робітниками і керівництвом підприємства «Дубномолоко».

Коли ж біля метро «Житомирська» ступив на столичну землю, настрій одразу ж зіпсувався: запльований асфальт, купи сміття й недопалків, озлоблені обличчя і матюки. Неначе в іншу країну потрапив. Пізніше, в метро, якийсь молодик на ногу став — навіть не перепросив, а підіймаючись ескалатором на Інститутську, почув неприємний голос працівниці підземки, яка не просила, а кричала в мікрофон на пасажира, щоб він зняв сумку з поручня. 

Без пафосу, в новому форматі і з новим, набагато глибшим змістом вшанували в Україні пам’ять загиблих у Другій світовій війні. Згадали, пом’янули, провели політичні паралелі. І взялися до справ буденних, які так чи інакше стосуються захисту держави та її незалежності. 
Полігон 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних сил «Десна», що на Чернігівщині, підходить для цього якнайкраще.

Щоразу травень своїм приходом проголошує нам, сучасникам, велику перемогу над фашизмом, щоб пам’ять про неймовірну людську мужність і самопожертву в ім’я мирного життя як найсвятішу реліквію дбайливо зберігали та передавали наступним поколінням. Переглядаючи потьмянілі від часу фотокартки, Лідія Федорівна Антонова поринає у спогади далекої воєнної юності. І хоч у березні вже зустріла дев’яносту весну, ніби вчора тендітна дівчина, яка мріяла стати журналісткою, збирала речі на війну. 

Старовинний Острог, розташований на відстані близько 40 кілометрів від обласного центру Рівне, довгий час вважався одним із найголовніших міст Волині. У XIV — XVII століттях ним володіли найвпливовіші та найбагатші в Україні князі Острозькі — нащадки давньоруських князів.

Їхав якось автобусом. Шлях від Малашівців до Іванківців (терени однієї сільської ради), що на Тернопіллі, нагадував місце зйомок для рекламного ролика про воєнне протистояння на сході. Тут не потрібні зайві витрати на декорації. По ліву руку — старечі порохняві, розкарачкуваті, обгорілі з давно відмерлим гіллям верби, що чимось нагадували пейзажі з кінострічки «Вій».  

Життя далеко не одномірне, іноді в ньому все відбувається складно і неоднозначно, особливо в часи великих трагедій, що лягають тяжким випробуванням на плечі людей. І неможливо перебіг подій і вчинки учасників, хай би як нам цього хотілося, затиснути у визначені рамки чи намальовані схеми. Так відбулося з нашою країною за часів Другої світової війни. 

Демонополізація, диверсифікація та деолігархізація енергетичного ринку є нагальними принципами дотримання безпеки як у державі в цілому, так і цього сектору зокрема. Саме питання енергетичної безпеки були в центрі уваги чергового засідання РНБО.  

Мамина ласка — це чарівні ліки від усякого болю. Мамина ніжність, доброта, чуйність оспівують одвічно в піснях і легендах.  Ось одна з них, що сягає сивої давнини.
Воїна-бранця засуджено до прилюдної страти. Напередодні йому дозволено попрощатися з матір’ю. Він боїться смерті. Він благає неньку порятувати його, бо не гідний прийняти покарання мужньо, як справжній легінь. Мати ховає своє пекуче горе у найглибші тайники зболеного серця.

Творець Малого герба України, засновник українського архітектурного стилю модерн, художник Василь Григорович Кричевський (1872—1952) та його не менш талановита родина почали створювати одну з кращих сторінок українського мистецтва з кінця ХІХ століття й роблять це донині. Хоч більшу частину життя змушені були робити це за кордоном.

Після смерті Василя Кричевського в далекій Венесуелі його донька — художник, скульптор, ткаля, вишивальниця – й сини,  відомі мистці акварельного живопису, не наважилися повернутися в Україну: родинні коріння сина Василя (1901—1978) й доньки Галини (1918—2006) проросли вже в Каліфорнії (США), сина Миколу (1898—1961) доля закинула до Парижа. І вони, і нове покоління Кричевських зберегли теплі почуття до рідної землі. Серед них — художниця Катерина Кричевська-Росандіч, онука Василя Григоровича. Нині їй 88 років, разом із сім’єю вона мешкає в містечку Маунтен-В’ю, штат Каліфорнія. 

Добре пам’ятаю з дитинства цей вислів, за яким стоїть уся наша історія: «Головне, щоб не було війни…»  Ось скаже це бабуся після півгодинних скарг на складності життя — і наче легше стало, наче заспокоїла себе і співрозмовників. Але нині сталося так, що життя складне, а війна забирає кращих. І горе розливається над країною, і минуле стає ближчим. Особливо зараз, напередодні 70-річчя перемоги над нацизмом. Історичні паралелі не дають спокою: плутанина правди і неправди, перекрученість людських доль, розділені родини, руйнування домівок і незрозумілі перспективи. Війною наче просякнуте все наше життя, навіть якщо зовні воно здається мирним.