Сказати, що це незвичайна подія, замало. Це радше гострий, пронизливий біль зранених материнської та батьківської душ і щире вболівання за життя побратимів загиблого сина, які боронять українські східні рубежі. «Знаю, як на тій війні важко, тож допомагаю, як можу», — каже Зіна Чабан із села Залісці, що в Збаразькому районі на Тернопільщині. Днями вона прийшла в районний штаб національного спротиву. 

Нещодавно інтернет-ресурси повідомили про те, що Український інститут промислової власності 25 вересня 2014 року зареєстрував патент на промисловий зразок під назвою «знак номерний транспортних засобів».

Як розповідають журналісти, власниками нового патенту стали департамент ДАІ МВС України і таке собі ТОВ «Голден флора». Це товариство зі статутним капіталом тисячу гривень зареєстрували в грудні минулого року троє людей, прізвища та імена яких нічого не кажуть широкому загалу. Але відтепер вони — співвласники тринадцяти варіантів номерних знаків, які, не здивуюся, ми невдовзі отримуватимемо, реєструючи авто.

Висока худорлява жінка, тримаючи за руку хлопчика років п’яти, похитнулася на порозі магазину. З ким не буває? Спіткнулася, напевне, подумалося. Однак сила тяжіння чомусь повстала саме проти цієї молодиці: хитань було забагато як для випадковості.
Мадонна нашого часу напідпитку — саме така картина стає, на жаль, звичним явищем. Причини цього різні: від соціально-побутових до життєво-драматичних. А посередині — невміння молоді обирати правильні пріоритети, протистояти обставинам, виявляти характер.

 Старшина Сергій Єпіфанов загинув під час виконання військового завдання під Маріуполем 14 червня. Разом із Сергієм полягло ще п’ятеро прикордонників із різних куточків України. Всі вони проходили службу в Оршанці. Ще семеро були поранені.
Бій стався близько 10-ї ранку на околиці Маріуполя, поблизу заводу «Азовсталь». Колону Держприкордонслужби, зокрема пасажирський автобус, у якому хлопці їхали для проведення планової ротації та доставки матеріальних засобів у наше угруповання, раптом обстріляли з автоматів і гранатометів. Зрозумівши, що напоролися на засідку терористів, вони вирішили прийняти бій. Швидко розосередилися, щоб ефективніше захищатися, і відкрили вогонь у відповідь. Однак снайпери продовжували обстріл. Не так просто було протистояти ворогам — замаскованим і навченим убивати. Їхні кулі не давали піднятися, до пуття зрозуміти, звідки ведуть вогонь. Склалося враження, що нашу колону чекали. Адже терористи дуже грамотно обрали місце для засідки і позицій для снайперів. 

Ще й досі певна частина його життєвої й військової біографії оповита якщо не туманом таємничості, то значною мірою — пеленою невідомості, адже розвідник залишається розвідником назавжди. Проте й без цього зрозумілі роль легендарного бійця і значення його подвигу. Та й звання Героя удостоювали тих, хто справді виявляв безприкладну мужність, що почасти дорівнювала смерті. Перефразувавши поета, скажу: завдяки саме Кузьмі Гнідашу війна закінчилася на кілька хвилин раніше, ніж тривала б без нього. 

Від трагічних подій на Інститутській минає дев’ять місяців, але назвіть хоч одного покараного за масові розстріли. Рука руку миє чи як? Понамуровували міжпартійних і виборчих блокпостів та барикад і задоволено чубляться… Агов, чим задоволені? На руїнах сидимо, на попелищі… «Розділяй та владарюй», — казали римляни. У власній оселі забули це мудрослів’я, а східний сусід — ні. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ 

Життя як авантюрний роман
Бандерівці чи совіти?
Від козацького писаря — до сенатора
Не заради слави

За всіма ознаками події, про які піде мова, повністю відповідають суті популярної свого часу серед читачів газетної рубрики «із зали суду». Щоправда, йдеться не про окремий процес, а про десятки судових засідань, присвячених фактично одній і тій же справі, не пов’язаній, скажімо, з такими критично важливими для судочинства питаннями, як безпека держави, масштабна корупція чи сепаратизм... Просто ось уже кілька років районний, обласний, а тепер і київський суди розбираються в претензіях двох жительок села до своєї ж сільради в особі її голови.  

У романі Еріха Марія Ремарка «На Західному фронті без змін» одна зі сцен вражає: солдати в окопах намагаються подолати навалу пацюків. Створінь огидних настільки, що автор не без презирства описує цю погань: «Тутешні пацюки якісь особливо бридкі, надто вони великі. Це ті, що їх звуть трупними пацюками. У них мерзенні, злющі, безвусі писки, а сам вигляд їхніх довгих голих хвостів викликає нудоту».
Гризуни не просто додають воїнам неприємних вражень, вони злодії. Підступні створіння обгризають пайки хліба. На намагання солдат зберегти їстівне діють по-хитрому. «Кроп щільно замотав окраєць у плащ-намет і поклав собі під голову, та однаково не може спати, бо пацюки бігають йому по обличчю, добираючись до хліба. Тоді Детерінг надумав схитрувати: він причепив до стелі тоненьку дротину і підвісив на ній клуночок із хлібом. Коли він уночі ввімкнув кишенькового ліхтарика, то побачив, що дріт гойдається. На клуночку сидів верхи жирний пацюк». 

Ще недавно я була впевнена, що люди, яким довелося тимчасово залишити свої домівки на сході через воєнні дії, повертаються туди із радістю. Остання офіційно оприлюднена цифра тих, хто повернувся, — понад 52 тисячі осіб. На їхніх землях завершилася АТО, і тому родини їдуть назад, на свою малу батьківщину. Але у тому ж Фейсбуці нині часто читаю, що повертаються вони насправді тому, що в областях, куди переїхали, не знаходять місця для життя та роботи. Що їм болить найбільше та чим держава має допомогти? Своїми думками з цього приводу поділились фахівці.