Почавши повномасштабну агресію проти України 24 лютого 2022 року,  російські загарбники відразу стали обстрілювати ракетами не тільки військові об’єкти, а й цивільні споруди, зокрема житлові будинки, лікарні, школи тощо. А з 10 жовтня свої повітряні атаки ворог став спрямовувати переважно на об’єкти енергетики, не приховуючи намірів повністю знищити економічний потенціал України.

 «Міста, села, садиби були так оздоблені й замасковані тріумфальними арками, гірляндами квітів і ошатними архітектурними декораціями, що вигляд їхній обманював, перетворюючи їх у нас на очах на чудові міста, раптово споруджені палаци тощо».

Ось як описав так звані потьомкінські села очевидець французький посол при дворі катерини ІІ, який взяв участь у поїздці цариці до південних степів Причорномор’я. Намагаючись справити найкраще враження, організатори дійства помітно переборщили, і відтоді те назвисько бутафорного розквіту стало синонімом примітивних окозамилювання і показухи.

 Реалії війни внесли в наше повсякдення чимало військових понять і термінів. Серед них — різновиди й характеристики ракет та безпілотних літальних апаратів, що їх росія застосовує проти нас. Та виявляється, українським науковцям є чим відповісти: задовго до повномасштабного вторгнення було розроблено системи, які чують ворога. Тобто без допомоги радіолокації, а лише акустичними методами можуть на відстані десятків кілометрів розпізнати ворожий дрон чи ракету, визначити її напрямок, швидкість та інші параметри й навіть знищити.

 Із початком цього року художниця, доцент, кандидат мистецтвознавства з міста Кременець на Тернопільщині Олександра Панфілова взялася за творення серії портретів про жінок золотого віку — тих, у кого помітні прожиті роки, а кожна зморшка може розповісти історію життя. І писати хотілося не з уяви, а з дійсності. В інтернеті шукали цікаві світлини майбутніх героїнь полотен. На першій картині, яку назвала «Літня жінка», зобразила пані в зеленій картатій хустці, яка з хитринкою, але впевнено дивиться в далечінь, у прийдешнє.

 Ужгородська міська рада вшанувала пам’ять тих, хто поклав життя за Вітчизну в російсько-українській війні. На замовлення ради було виготовлено серію портретів Героїв та інсталяцію «Уклонімось пам’яті загиблих Героїв». Їх встановили в найбільш людному місці обласного центру — на площі Театральній на виході з пішохідного мосту, який поєднує лівий і правий береги Ужа.

 До 1990-х років у сумському краї витинанкою як видом декоративного мистецтва ніхто з народних майстрів не займався. Траплялися поодинокі спроби, однак здебільшого це були любительські і спонтанні намагання опанувати техніку. А сюжетно-орнаментальні композиції, вирізані з паперу, завжди були складовою культури і побуту українського народу, зокрема на Сумщині. Їх активно використовували в оздобленні хат, розміщуючи на вікнах, стінах, мисниках, сволоках, печах, гармонійно поєднували з розписами та іншими видами народного мистецтва.

 У центрі первинної медико-соціальної допомоги «Центральний» у Рівному — незвичні збори трудового колективу. Експерти, які приєдналися онлайн, розкривають сутність проєкту «На шляху до безпечної, здорової та задекларованої праці в Україні», який розпочався в цьому закладі. Про що йдеться?

Однією з реакцій міжнародної спільноти на повномасштабне вторгнення росії стало створення Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні, яке підтримала більшість членів Ради ООН з прав людини на початку березня. На комісію покладено розслідування порушень прав людини та гуманітарного права під час російської агресії проти нашої країни, а її доповідь слугуватиме офіційним документом ООН.

 Правду кажуть, що в житті, як на довгій ниві: важко передбачити, що готує доля. Навряд чи могла подумати в дитинстві Світлана, що їй, уродженці Тячівського району на Закарпатті, що лежить на самісінькому кордоні з Румунією, випаде жити і працювати на іншому кордоні — з російською федера­цією на Сумщині. А сталося саме так.

 Письменник-сатирик і редактор журналу «Сатирикон» Аркадій Аверченко свого часу, точніше, із 1897 року, жив і працював на Донбасі. Перебуваючи на посаді конторника одного з рудників (так тоді зазвичай звали шахти), він добре вивчив особливості місцевого люду, про що свідчать його оповідання «Блискавка» чи «Увечері». Проте мені здається, що його твір «Оповідання про дзвін» теж написано під враженнями не тільки від тодішньої столиці імперії, а й конкретно від Донеччини та Луганщини.