З 1992 по 1994 роки я працювала лікарем-психіатром поліклінічного відділення Павлоградської районної лікарні. З 1994-го працювала на посаді дільничного лікаря-психіатра Спеціалізованої медико-санітарної частини № 7 міста Павлограда. У 2002-му була переведена на посаду лікаря-психіатра психоневрологічного кабінету поліклініки, де працюю донині.
У Пенсійному фонді Павлограда при розрахунку стажу в подвійному розмірі зарахували лише час з 2002-го по 2013 рік. А період роботи лікарем-психіатром з 1992-го по 2002-й зараховувати у подвійному розмірі відмовилися.
Чи маю право на зарахування стажу за період 1992—2002 років у подвійному розмірі? 

В. БІЛОВОЛ, 
м. Павлоград Дніпропетровської області

1990 року я закінчив хіміко-технологічний інститут. Спеціальність за дипломом — «Хімічна технологія твердого палива»; здобув кваліфікацію «інженер-хімік-технолог».
З того самого року й донині безперервно працюю на посаді викладача спецдисциплін у коледжі. У цьому році атестуюсь з навчальної дисципліни «Комп’ютерна обробка екологічної інформації», яку викладаю протягом 8 років. За результатами попередньої атестації 2008-го, з цієї дисципліни мені підтверджено кваліфікаційну категорію «викладач вищої категорії» і встановлено педагогічне звання «старший викладач». 

І. ДИДИШИН,
селище Розділ Львівської області

 Хтось із мудрих якось сказав: усі народжуються талановитими — кожна дитина по-своєму. Але сповна реалізовують свої здібності одиниці.
І навряд чи знайдуться аргументи проти цього твердження. Згадаймо кожен власні шкільні чи студентські роки і тих ровесників, які подавали велетенські надії — у співі, малюванні, літературі, спорті, скульптурі, дизайні. І де вони тепер? Одних засмоктала побутова трясовина, другі не витримали творчої конкуренції і зійшли з дистанції. А третім фатально не поталанило у фінансовому плані: хоч як мудруй, а без грошової підтримки розвиватися ой як нелегко. 

Скажу відразу, моє відрядження на сонячний півострів, де мала відбутися міжнародна конференція «Регіональний і місцевий розвиток в Україні — кращі практики й нові підходи в політиці» як фініш проекту ЄС/ПРООН «Підтримка регіонального розвитку Криму», почалося з досить прикрого інциденту. Бо літак, що мав за якихось півтори години доправити київських журналістів зі столичного аеропорту в Жулянах до Сімферополя, затримувався ледь не на чотири години! Причому ніхто нікому до пуття нічого не пояснив: мовляв, виною всьому — якісь там «технічні причини». Звісно, якби авіакомпанія, що здійснює рейси Київ — Сімферополь, спробувала звинуватити погодні умови, було б просто смішно: літо надворі, на небі — жодної хмаринки. А ось проти «технічних умов» не посперечаєшся. 

У невеликому березовому гайку, який оберігає вічний спокій подружжя князя Сергія та княгині Марії Волконських і друга їхньої сім’ї Олександра Поджіо, почуваєшся так легко, ніби у пресвітлому храмі під синьою небесною банею. Під огорожею за могилами привертають увагу три берези, що виросли з одного кореня і ніби натякають на нерозгадану таємницю стосунків цих трьох героїв свого часу. Хоч навряд чи хтось колись знайде реальні відповіді на запитання, кого з двох чоловіків, які розділили з нею Вічність, насправді кохала Залізна дама Марія. 

Знущання над дітьми, навіть тими, які скоїли злочин, виходить за рамки звичайного людського розуміння. Особливо коли так чинять правоохоронці, які насправді мали б захищати і наставляти на правильний життєвий шлях. Як доводять недавні дослідження, саме малолітні правопорушники все ще залишаються однією з найбільш вразливих груп, що нерідко піддається незаконному насильству, а подеколи катуванню. 

Про стан вітчизняної економіки, на жаль, чи не найкраще свідчать очі заробітчан, які щоранку збираються на столичному  вокзалі. У них  сум, відчай, приреченість. Коли бачиш той натовп викинутих на вулицю і  принижених людей, мимоволі  пригадуєш залишки стін промислових підприємств, вимираючі, покинуті села, зарубіжну продукцію на прилавках, — і стає сумно за день сьогоднішній та боляче за день завтрашній, бо це діти і внуки.  
Та не всі опускають руки від реалій. Є ентузіасти і справжні патріоти, які працюють на майбутнє. Їм важко, дуже важко. Про це, зокрема, йшлося в публікації «Підтримаймо новітніх партизанів» («УК» 27.06.2013 р.) Більшість відгуків  песимістичні.

Ще кілька років тому тенденція масового переїзду з Києва до міст-супутників – Бучі, Ірпеня, Вишгорода чи Вишневого – була непомітною. Нині жителями передмістя у 20-кілометровій смузі стали сотні тисяч колишніх киян. І, прогнозують експерти, найближчими роками ця цифра має потроїтися. Зросла й кількість новобудов. Лише в Ірпені працює з десяток компаній, які сукупно щороку зводять до 100 тисяч квадратних метрів житла. Тож за кілька років тут має з’явитися близько 400–500 тисяч квадратів нових помешкань. Це — закономірний результат попиту, що зростає на приміське житло не лише в столиці, а й у решті великих міст країни.  

Олена та Микола Максимюки із села Хотинь Рівненського району про те, що держава виплачуватиме компенсації за утримання телят, дізналися торік.  Оскільки їхній Зірці незабаром мав виповнитися рік, вирішили заготівельникам її не здавати: як-не-як, порахували, можна буде претендувати на тисячу гривень — чималі, як для села, гроші.  

Церква, пацієнти і держава домовилися переселяти клініку лише в добудоване та обладнане приміщення. Вона, як відомо, розташована на території Києво-Печерської лаври, і розмови про переведення закладу в інше місце тривають давно. Проблема в тому, що перенести цей заклад абикуди неможливо. Адже відділення СНІДу Інституту Громашевського — єдиний у країні медичний заклад національного рівня, що забезпечує спеціалізовану медичну допомогу пацієнтам з ВІЛ.
Нині у клініці лікуються понад 9000 пацієнтів з усієї України. Більшість її обладнання закуплено за кошти іноземних країн-донорів та фондів. Воно унікальне й рятує життя тисячам смертельно хворих українців щороку. Саме щоб зібрати гроші на це обладнання, влаштовували концерти українські зірки шоу-бізнесу, а до Києва приїжджав із концертами Елтон Джон.