Насущні проблеми головної водної артерії України — Дніпра, водою якого користується 65% населення, менших наших річок та інших природних і штучних водойм неодноразово порушувалися на шпальтах «УК». На Полтавщині не тільки знають ці проблеми, а й беруться їх розв’язувати. Про це — в розмові нашого кореспондента з начальником Полтавського обласного управління водних ресурсів Володимиром ФОМИЧОВИМ. 

Ще з радянських часів повелося, що як у містах і містечках, так майже у всіх селах діяли бібліотеки, за кількістю яких ми досі випереджаємо Великобританію з її цілком заслуженою славою найбільш читаючої країни. Крім книжок, обов’язковим атрибутом кожної читальні були газетні підшивки. За оперативністю «друковане слово» вже тоді поступалось перед радіо і телебаченням, зате міцно утримувало свою «нішу» популярності завдяки суттєво вищій, ніж у «скорострільних» конкурентів, глибині аналітичних і публіцистичних матеріалів. Більше того, ранок радянського чиновництва всіх рівнів зазвичай розпочинався з перегляду центральної і місцевої преси, навіть заголовки статей в якій дозволяли чітко зорієнтуватись щодо пріоритетів у політичній і господарській сферах.

Дехто звик іронізувати над всіма без винятку «пережитками радянської епохи», однак недаремно ще Суворов стверджував, що кожен солдат має знати свій маневр. Отже, лише на користь справі, щоб кожен державний службовець навіть «містечкового» рівня був не просто «заробітчанином», а чітко розумів, що і задля чого він робить на довіреній йому державою посаді. Власне йдеться про формування «командного духу», без якого не може процвітати жодне підприємство чи компанія, не кажучи вже про державу в цілому, успіхам якої громадяни мають радіти, а біди сприймати як власні. 

Повагою американців до букви закону не можна не захоплюватися. Ось і найсвіжіше повідомлення з-за океану прозвучало як грім серед ясного неба: професор медичного центру Університету Міссісіпі Ранджан Батра виявив, що у них досі не скасоване… рабство.

Як справжній громадянин справді демократичної держави він узяв до рук історію США і прочитав, що добре відома 13 поправка до їхньої Конституції, ухвалена з легкої руки 16-го американського президента Авраама Лінкольна, небезпідставно нареченого визволителем американських рабів, була ратифікована 27 штатами протягом 1865 року. 

Якщо у співвітчизників старшого і середнього віку запитати, чи знають вони Шостку і завдяки чому, більшість з них дадуть ствердну відповідь. А як незаперечний доказ повідають про звичайну кіноплівку, на яку в 1960–1980-х роках знімали більшість стрічок вітчизняного кінематографа. Та й сьогодні під час ретропоказів уважний глядач помітить титри шосткинського об’єднання «Свема».

Але все тече і все міняється. І, як звичайно, не в той бік, куди хочеться, а куди випадає. З часом прийшли нові технології і потреба в кіноплівці поступово відпала. А разом з цим залишилися незатребуваними не тільки добротні будівлі ВАТ «Свема», значні виробничі площі, а й тисячі працівників зі світлими головами та золотими руками.

Та все-таки час поступово розставляє все на свої місця. Знайшлися ділові і прагматичні керівники області та міста, представники бізнесових та підприємницьких структур, які разом дійшли оптимістичного висновку: на базі колишньої «Свеми» можна і потрібно організувати якісно нове сучасне виробництво, що відповідатиме світовим стандартам. 

Недільний вечір. Надворі хурделить. Морозно. На вулиці — поодинокі перехожі, які поспішають чимдуж у теплі домівки, та ще кілька тупцюють на трамвайній зупинці навпроти ратуші. А біля під’їзду одного з будинків вервечкою витягнулася чимала черга, що губиться аж у його глибині. Дарма, що холод, усі терпляче чекають.

— Це у «Криївку», — якось по-змовницьки повідомила жінка, зауваживши мій подивований погляд. — Жодної вивіски на будинку чи при вході. Та знайти замасковану «Криївку» нескладно — кожен тутешній підкаже.   

— Надокучають? — цікавлюся у співрозмовниці.

— Звикли, — каже пані Анастасія. — З часу роботи ресторану жодних ексцесів не пригадую. Хоч ресторан є ресторан і зазвичай навколо вирують пристрасті, підігріті алкогольним градусом. Тут такого не побачиш: розгулятись не дозволять охоронці. Відвідувачі спокійні, не гамірні, зайвого шуму не створюють. Від такого сусідства не потерпаємо, бо ні п’яними дебошами, ні децибелами гучної музики ресторан не надокучає. З подібним радше на вулиці зустрінешся, аніж у під’їзді будинку.

Відколи почались «атаки» на «Криївку», відвідувачів побільшало. Аншлаг, як мовиться, і в «Копальні кави». Ніде яблуку впасти у «Майстерні шоколаду». 

22 червня 1941-го Лідія Єгорівна, як і тисячі її однолітків, запам’ятала на все життя. Вчорашні школярі подорослішали за одну добу. Вже 23 червня 17-річна Ліда Рудська увійшла до штабу села Шевченкове з мобілізації.

— Ми з головою сільради об’їжджали на тачанці поля, — згадує Лідія Єгорівна. —  Радгосп великий, шість відділень, 47 тисяч гектарів, і земля добра, орна. Колосся пшениці налите, важке, роса на ньому під сонцем переливається, здається, ніби поле плаче. Важке було відчуття, гнітюче. Зібрати урожай неможливо, а залишати німцям не дозволено. Тому й поля спалювали, і худобу виводили якнайдалі. Усі намагалися діяти згідно із закликами: «Нічого не залишати ворогу!», «Хай земля палає під ногами!» 

Саме завдяки Спільній операційній програмі «Румунія—Україна—Республіка Молдова 2007—2013», що діє за фінансової підтримки Євросоюзу у рамках проголошеної ним політики добросусідства і партнерства, Чернівецькій області вже вдалося реалізувати низку важливих інфраструктурних проектів. Вони стосувалися питань транзиту, техногенно-екологічної безпеки, енергетики, охорони здоров’я, туризму. 

Падати дуже боляче… навіть не так: боляче і прикро. Я досі в усіх найдрібніших подробицях пам’ятаю, як минулого тижня гепнулась, встигнувши тільки помітити, що ноги опинилися над головою. На жаль, поряд нікого не було, хто міг би допомогти піднятися. Я сама поволі-поволі, спочатку перевернувшись на бік, потім на коліна, піднялася і накульгуючи подалась до найближчої опори — дерева. Там постояла трохи та й пішла, схлипуючи, на зупинку, щоб доїхати додому. 

Нинішня зима проекзаменувала дорожні служби, оцінка за якість і дотримання технології — «незадовільно».

Щоб дізнатися, в якому стані автошляхи, не обов’язково сідати за кермо і обирати далекий шлях. Варто лише вийти з подвір’я свого будинку і ступити на тротуар обіч дороги. Якщо на вулиці плюсова температура, слід остерігатися, щоб авто, яке проїжджає повз тебе через чергову вибоїну, не влаштувало холодного душу. А в мороз, коли слизька дорога, щоб його не занесло прямо на тебе. 

Електронна кадастрова карта, запроваджена завдяки зусиллям уряду, нещодавно яскраво підтвердила свою корисність. Користуючись нею, експерти Національного екологічного центру України (НЕЦУ) виявили масові порушення заповідного режиму заказників, заповідних урочищ, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. «Попри недоліки, які ця карта на сьогодні має, і які, безумовно, треба усувати, цей унікальний ресурс дав нам змогу виявити порушення заповідного режиму мало не в кожному сьомому заказнику Київщини», — каже заступник голови НЕЦУ Олексій Василюк.

На жаль, на електронній кадастровій карті поки що позначено далеко не всі існуючі заповідні території. Але маючи під руками будь-яку іншу карту або схему з контурами тієї чи іншої охоронюваної території, можна знайти на електронній кадастровій карті цю саму ділянку. І якщо територія, наприклад, заказника на «електронці» має вигляд суцільного масиву, то, найімовірніше, проблем немає. 

А ось якщо вона поділена на ділянки, це означає, що заказник або вже роздали шматочками, або збираються це зробити. І зовсім кепські справи, якщо, крім кадастрового номера, ділянки на території природно-заповідного фонду мають примітку «приватна власність».