Найменші ілюзії щодо того, з ким маємо справу на Донбасі й у Криму, остаточно руйнуються після ознайомлення з книжкою керівника  аналітичного центру Cicero Foundation в Маастріхті (Нідерланди) Марселя Х. Ван Херпена «Війни Путіна. Чечня, Грузія, Україна: незасвоєні уроки минулого», випущеної  за  програмою «Українська книга».

Автор починає дослідження з ретроспективного огляду зародження Російської імперії, розбудованої шляхом постійних завоювань прилеглих до Московського князівства територій. Згадуючи часи від Івана Грозного до Миколи ІІ, автор доходить  висновку, що всі реформи в цій деспотичній  державі відбувались одразу, щойно вона зазнавала поразок у загарбницьких війнах. Ця тенденція мала продовження і в ХХ столітті, коли СРСР як правонаступник Російської імперії програв війну в Афганістані. Так постала горбачовська «перебудова», яка виявилася невдалою спробою переформатувати СРСР, щоб запобігти його розпаду.

Марсель Х. Ван Херпен  виокремлює чотири корені російського імперіалізму: географічне положення, економічна система, стала  і свідома політика експансії, здійснювана російською владою. Саме в цих координатах відбуваються криваві війни нинішнього правителя РФ Владіміра Путіна.

Незасвоєними уроками минулого, як стверджує автор, можна вважати  катастрофічні події під час так званих Першої й Другої чеченських воєн. Те, як їх вели регулярні війська РФ проти нечисленної армії новоутвореної Ічкерії, а головне, проти місцевого цивільного населення, має стати предметом докладного розгляду в Міжнародному трибуналі в Гаазі.

Килимові бомбардування Грозного 1995 року російською авіацією голландський аналітик прирівнює до бомбардувань Дрездена в роки Другої світової, коли в столиці Чечні, за оцінками російських правозахисників, загинуло від 25 до 29 тисяч (!) мирних жителів. Марсель Х. Ван Херпен вважає, що російські військові — всі без винятку — і ті, що віддавали злочинні накази, і ті, хто їх виконував, мають сісти на лаву підсудних за рішенням міжнародного трибуналу.

Далі дії російської армії в Чечні автор розглядає за шістьма категоріями. Це нальоти, використання найманців (контрактників), проведення чисток, створення так званих фільтраційних пунктів (читай: сучасних концентраційних таборів), здійснення «насильницьких зникнень», чеченізація (читай: цькування між представниками одного етносу).

Саме в Чечні Росія наочно продемонструвала небажання дотримуватися міжнародних угод, які запобігають масовому знищенню цивільного населення під час збройних конфліктів. Автор  наводить шокуючі факти використання армією РФ у містах і селах Чечні забороненої важкої вогнеметної системи (ТОС-1), яку в російській армії цинічно називають «Буратіно». Її слід помітили і в Україні, коли Росія таємно перекидала цю зброю масового враження для підтримки бойовиків на Донбасі.

Описуючи в повному розумінні слова пекло, яке росіяни влаштували чеченцям упродовж двох воєнних кампаній,  автор подає на кожне посилання обов’язкове документальне підтвердження. Зокрема, часто у розвідці  аналітик цитує Анну Політковську — опозиційну російську журналістку українського походження, вбиту 2006 року за правозахисну і професійну діяльність у день народження Владіміра Путіна. Марсель Х. Ван Херпен згадує її в контексті розкриття ще одного жахливого злочину російської солдатні. Йдеться про примусові зникнення та підривання тіл чеченців, захоплених російськими спецпідрозділами. Як вважає автор, це робили, щоб приховати власну участь, не розкривати назви військового підрозділу, задіяного в каральній акції,  зберегти в таємниці тортури полонених тощо.

Автор наводить промовисту цитату, яка належить кореспондентові газети The Guardian Кристині Курчаб-Редліх: «Підривання людей — чи то живих, чи мертвих — стало найновішим методом у діяльності федеральної армії у цьому конфлікті. Прикладом  цього методу були події 3 липня [2002 року], коли у містечку Мескер-Юрт було зв’язано і підірвано 21 особу — чоловіків, жінок та дітей, а їхні останки викинули у рів. Такий метод позбавлення життя жертв був, із точки зору виконавців, високоефективним, оскільки унеможливлював підрахунок тіл чи взагалі їх виявлення».

Описувані західною журналісткою обставини знищення ув’язнених людей різної статі й віку російськими військовими дають підстави прирівняти їх до нацистів часів Третього рейху, зокрема до підрозділів SS-Einsatzgruppen, злочини яких не мають строку давності.

Марсель Х. Ван Херпен в останніх розділах книжки жорстко критикує міжнародну спільноту, особливо європейських країн, які не спромоглися критично поставитися до всіх злочинів, скоєних Росією в Чечні. Керівники держав, що входять до ЄС, тривалий час вважали, що події на Кавказі — внутрішній конфлікт РФ, а війну з непокірними чеченцями розглядали як збройну боротьбу з ісламським тероризмом. Це в підсумку призвело до подальшої військової експансії Росії спочатку в Грузії, а потім і в Україні.

Насамкінець. Дуже часто українські політологи озвучують тезу, що російський народ у загальній масі не несе відповідальності за керівників своєї країни. Марсель Х. Ван Херпен спростовує цей стереотип, оскільки російське суспільство неодноразово демонструвало свою готовність до сприйняття геноциду чеченців, інгушів, дагестанців, а тепер ще й татар в анексованому Криму. Пророчо нині звучать слова колишнього президента Чехії Вацлава Гавела,  якими Марсель Х. Ван Херпен закінчує книжку: «Я вже казав це багато разів: якщо Захід не стабілізує Схід, то Схід дестабілізує Захід». 

Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»