Нарешті дочекалися: Верховна Рада законодавчо затвердила нижню планку закупівельної ціни на молоко. Це те, про що не раз говорили в уряді і в парламенті представники аграрної Рівненщини: достатньо зафіксувати ціну на молоко, і не потрібно буде думати, як наростити поголів’я ВРХ. Водночас частина експертів наперебій кинулася захищати переробників, котрим нині перепадає левова частка доданої вартості в молочному ланцюжку: мовляв, тепер вони підуть у тінь, і ріки українського молока так і не потечуть. Голова асоціації фермерів та приватних землевласників Рівненщини Дмитро Українець переконаний, що державне регулювання ціни на молоко таки дасть змогу тримати хоча б нульову рентабельність у нелегкому селянському господарюванні. А надто якщо запрацює ще й норма про кримінальну відповідальність за невчасні розрахунки: адже деякі переробники уникають навіть тієї мізерної оплати за молоко, яку самі ж і встановили. І шукай селянинові вітру в полі…

Втім, Д.Українець цілком справедливо йде далі:

— Сьогодні лише на Рівненщині 228 тисяч особистих селянських господарств, у кожному з яких не менше 2 гектарів землі та чимале господарство. Водночас тільки 9 тисяч селян перебувають у трудових відносинах із роботодавцями, ще 15 тисяч — на обліку в службі зайнятості. Де ж решта працездатного сільського населення? Цих людей ніби немає, вони для держави ніхто і звати їх ніяк, хоч вони тяжко, від зорі до зорі, працюють на землі. У сільських радах добре про це знають. То чому б саме сільським радам не завести на цих людей трудові книжки — аби селяни потім не думали, де їм узяти трудовий стаж для пенсії. Тут необхідні зміни до Закону «Про особисте селянське господарство».

А якщо раптом власникові такого господарства закортить стати фермером, то й тут усе ой як непросто. Навіть коли землі запасу сільської ради «гуляють», без аукціону господарювати на них вам не дозволять: мусите пройти всіма колами рідної бюрократії. Якщо ж візьмете в оренду в односельців, скажімо, 100 гектарів землі, підготуйте 20 тисяч гривень — саме стільки доведеться сплатити орендної плати на користь держави. А затим ще й затвердити кожен договір оренди в райуправлінні Держкомзему. А чому одразу не в столиці — можливо, звідти ще видніше, що і як робити фермерові на землі?

Як гадаєте, чи потечуть за таких обставин молочні ріки у знекровленому безгрошів’ям українському селі? І де взяти тих 20 тисяч гривень, коли тонна пшениці, яка в 2010-му коштувала 2 тисячі 100 гривень, нині — 1660, а кукурудзу, кажуть фермери, й за 1500 продати проблема. Зате щодо пального, міндобрив та засобів захисту співвідношення протилежне.

А воно ще живе, наше багатостраждальне українське село!