СІЛЬСЬКІ ПОРТРЕТИ

Тут уміють робити все до ладу, а як заспівають, то за душу бере

Тільки-но наш автомобіль в’їхав у Драбівський район Черкащини, як вибоїни, що змушували весь час маневрувати, закінчилися, й ми опинилися на рівній дорозі. Водій навіть пожартував: вочевидь, шляховики тут привласнили значно менше. Хоч би там як, а їдучи Великим Хутором, у жодну яму не втрапили. А їхати довелося довгенько. Як розповів потім сільський голова Петро Пізняхівський, їхнє село одне з найдовших на Черкащині — воно розтяглося обабіч головної вулиці на цілих 12 кілометрів.

Критерій успішності

І справді, село велике. Як за територією, так і за населенням. Тут сьогодні 2080 жителів, що за нинішніми мірками чимало. За всіма ознаками його можна зарахувати до успішних. Хоч у нинішні часи, зауважує Петро Юхимович, успішність — поняття непевне. З одного боку, 16 підприємств, які розміщені в селі, працюють на його зміцнення, підприємці й фермери дають роботу жителям, сприяють розбудові соціальної сфери, допомагають у благоустрої. Але з іншого — село потроху вимирає, адже дітей тут народжується дедалі менше, а ветерани відходять. Та й, згадуючи не таке вже далеке минуле, коли місцевий колгосп-мільйонер забезпечував великохуторянам життя в достатку, люди тільки сумно зітхають. І хоч усі розуміють, що колишні часи минули безповоротно, що нині пора зовсім інших відносин, але певні нотки ностальгії, як помітив Петро Юхимович, у взаєминах з односельцями іноді прориваються.

Та й як забути, яким ще два десятки років тому було село гамірне, веселе. Мало не щомісяця нові будинки виростали. Цілі вулиці на честь юних новоселів називали: Молодіжна, Центральна. А тепер село постаріло: налічує 700 пенсіонерів. Тільки за січень — лютий померло 16 осіб. А народилося зовсім мало. 

Сільському голові Петрові Пізняхівському за столом не сидиться. Фото з сайтуз сайту села Великий Хутір

Співочий голова

Сам він колись мріяв лікувати людей. Але життя розпорядилося інакше: довелося як ветлікареві дбати про здоров’я худоби, бути біологом, завідуючим фермою, педагогом. І до «лікування» односельців причетний: його дружина тісно пов’язана з медициною, та й самому часто доводиться багатьох позбавляти якщо не фізичних, то суспільних недуг чи негараздів. Його вживаний моторолер встигає за день наїздити десятки кілометрів: розібратися з ремонтом будинку для людей похилого віку, заїхати в дитячий садок, щоб розв’язати проблему з меблями, поговорити з дільничним міліціонером про крадіжки, які ще трапляються, зустрітися з підприємцями тощо. А коли вже засвітяться вечірні вогні, поспішати до будинку культури на репетицію хору, де він співає вже багато років.

Пісня, каже сільський голова, — та віддушина, яка дає сили йому й трьом десяткам інших ентузіастів не тільки триматися в тонусі, а йти в цьому непростому житті далі. Хоровий колектив — один із найкращих в області, його знають і запрошують в інші міста й села. Як і фольклорно-етнографічний ансамбль «Надвечір’я», в якому заспівувачем також Петро Юхимович.

— Без пісні було б сумно жити, — зізнається він, подаючи руку директорові СТОВ «Агрофірма «Великий Хутір» Володимирові Шинкаренку, який у справах завітав до сільської ради.

— А мої працівники теж співають, і непогано, — зауважує той. — Коли ж співатимемо на вашому 25-річчі?

Володимир Андрійович натякає на дату, яка виповнюється цього року: Пізняхівський уже чверть століття — беззмінний голова. Довіряють люди керувати в селі, бо бачать: уболіває чоловік за громаду, не рахується ні з часом, ні із власним здоров’ям. Попри непрості часи, село все ж задніх не пасе: і з роботою та заробітками непогано складається, й відпочити тут є де — працюють два будинки культури; й полікуватися в разі хвороби — сільська амбулаторія забезпечена всім необхідним. Гарна загальноосвітня школа, один із найкращих в області дитячий садок. За кожним малюком вихователі й няні тут доглядають з увагою та любов’ю, а завідувачка Тетяна Жук усю душу віддає дітям, бо вважає, що в «Сонечку» все має бути найкращим: і найсучасніші меблі, й наочні посібники для розвитку малечі, й спортивне приладдя, і навіть одяг для свят, який замовляють кращим швачкам у місті.

Великий Хутір і село Ашанівка, яке розміщене на території сільської ради, повністю газифіковані, на деяких вулицях є водогін. Банк, пошта, безперебійне транспортне сполучення — все, як у місті.

Ось такі «сонечка» в дитячому садку «Сонечко». Фото автора

І пекарня, і млинок…

Та погоду в селі робить економіка. Так, ніби ненароком, зауважує Володимир Шинкаренко, який уже готовий показати й розказати, чим славне очолюване ним підприємство. Агрофірма «Великий Хутір» дає роботу добрій сотні селян. Багатогалузеве господарство отримало  3 роки тому у спадок від колишнього колгоспу «Росія» дві третини основних засобів виробництва і землі. А з ними — мільйон 600 тисяч гривень боргів, які довелося повертати цілих п’ять років.

Але вижили! І не тільки вижили, а й вийшли на непогані статки. Середня заробітна плата сягнула 3200 гривень, що для нинішніх часів зовсім непогано. Блискучий спеціаліст, Володимир Шинкаренко за короткий час зумів так поставити справу, що віддача від молочного виробництва, свинарства та вівцеферми відчутно поповнює касу господарства.

Звичайно, без розумного ведення рослинницької галузі, це було б неможливо. 2,5 тисячі оброблюваних гектарів, де працює сучасна техніка, дають такі врожаї, яких і в колишньому колгоспі-мільйонері не бачили. Тільки пшениця торік дала по 51 центнеру зерна з гектара. До цього слід додати гарний урожай кукурудзи, соняшнику та інших культур. Власний млин, пекарня, олійниця, крупорушка — все це не тільки ознаки дбайливого господарювання, а й роботи на перспективу. Втім, як і власний ресторан «Зустріч», де все село справляє весілля, святкує дні народження та інші значні події.

За останні роки в господарстві створено потужний автопарк, змонтовано сучасну газову зерносушарку, очисний комплекс, збудовано складські приміщення. Рентабельність виробництва торік сягнула 44% — хто б міг похвалитися таким результатом раніше?

Щоправда, не все так райдужно, як може здатися на перший погляд. Поки будував той чи інший об’єкт, скаржиться Володимир Андрійович, скільки довелося виїздити до різних інстанцій по всілякі дозволи! А скільки ці дозволи коштують! Аби чиновники не ставили палки в колеса, досягли б набагато більшого, переконаний директор.

— А село своє ми шануємо, — каже. — Тільки за минулий рік на розвиток соціальної сфери виділили чимало коштів.

— Від базових господарств села за соціальною угодою, —  уточнив Петро Пізняхівський, — торік надійшло 260 тисяч гривень, які використали на ремонт школи, амбулаторії, доріг та інші невідкладні роботи.

— Середній вік наших працівників, — продовжив В. Шинкаренко, —  35—45 років. Старіємо. Хоч є чимало й молоді. Скажімо, завідуючий гаражем Володимир Куниця, завідуючий фермою Олександр Пізняхівський — таких фахівців ще пошукати. Є й на інших ділянках. Багато можна навчитися, приміром, у механізаторів Юрія Орла, Юрія Сандиги, Миколи Зорі, доярки Євдокії Овчаренко. За відмінну працю й шана. Чимало важать і такі стимули, як туристичні путівки за рахунок господарства. Недавно, приміром, троє наших трудівників їздили до Єгипту, один оздоровився в санаторії. Проте останнім часом чимало молоді із села виїжджає. Не дуже приваблюють навіть пільги, зокрема тринадцята зарплата, високі заробітки комбайнерів, які в жнива одержують близько семи тисяч гривень на місяць. Тут же працювати треба! Та й не абияк.

Просто треба любити своє село

Усі, з ким довелося розмовляти у Великому Хуторі, наголошували: сьогодні можна і в селі жити та пристойно заробляти. Але для цього потрібно його любити.

Так люблять його і сільський голова, й директор агрофірми, й сотні інших ветеранів і молодих хуторян. Так любив його місцевий директор школи, відомий на Черкащині краєзнавець Олександр Дорошенко, людина енциклопедичних знань, з якою довелося бути особисто знайомим. 18 років Олександр Андрійович був директором місцевої школи, а вийшовши на пенсію, створив народний краєзнавчий музей і став його першим директором. 

З музейних експозицій зримо постають цікава й багата на події минувшина села, біографії видатних людей, доля яких пов’язана з Великим Хутором. Тепер тут під керівництвом учительки Надії Колотило планують створити сучасний бібліотечно-музейний комплекс, який поєднає функції масової бібліотеки й музейно-виставкового центру.

Любить своє село й заслужений працівник культури України, відомий бандурист і майстер народної творчості Михайло Коваль, який  популяризує народну творчість і традиції села. У його репертуарі понад сотня пісенних творів — дум, псалмів, балад, обрядових пісень, з якими він виступає у різних містах України та за кордоном. Ентузіаст також відомий як майстер традиційного народного ткацтва і керівник  сільського хору й фольклорно-етнографічного ансамблю «Надвечір’я». Ці народні колективи неодноразово ставали переможцями і лауреатами щорічних оглядів народної творчості та мистецьких фестивалів.

Чим же великий Великий Хутір? Так одразу й не скажеш. Певно, своїми талановитими людьми, якими Бог не обділив цей благодатний край. Вони вміють усе робити до ладу, а як заспівають — за душу бере. Вони й сьогодні продовжують писати славну історію рідного села. Своїми працьовитими руками, небайдужими серцями, співочими голосами.