Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме

«Виступав якось у клубі сільському при мінус 20 градусів. Клуб не опалювався. Але діти поприходили. Кожне тримало в руках трилітрову банку з окропом і так грілося. Сиділи з банками і слухали», — пригадує Сашко Лірник. Знаменитий український казкар упевнений, що українська казка — і сучасна, й народна — нині дуже затребувана.

Сашко і його колеги вважають, що саме зараз, коли у суспільства «їде дах», коли втрачаються моральні опори, казка має стати тим рятівним кругом, який дозволить нам втриматися на бурхливих хвилях житейського моря. Але попри таку потрібність донести казку до слухачів, читачів, глядачів дуже складно. Чому? Про це відомі казкарі і видавці недавно розповіли журналістам. Також говорили про що і про кого пишуть сучасні казкарі та як сприймаються нині традиційні казкові сюжети.

«Була в мене телепередача, — каже Лірник. — Але тільки-но вона отримала визнання і престижну нагороду, її закрили. Я не видаю книжок, я не письменник, я — казкар, я розказую. Їжджу по школах, дитбудинках, інтернатах, приходжу на Майдан і до міліції, яка в оточенні стоїть. І — розповідаю казки. Всі свої диски випустив за власні кошти, які заробив як будівельник. Якось бачив, що діти переписували ці диски з одного телефона на інший і слухали. 

Це мене дуже потішило. Українці хочуть мати свою казку, але отримати бажане нині дуже складно, канали і  передачі блокують люди, яким байдуже все українське. Я отримую мішки листів, у яких про це розповідають і діти, і батьки.

Хто побудує місток

Письменники пишуть нині багато хороших речей. Але донести це до людей неможливо. У мене проблем немає, тому що грошей за це не беру. Ні від держави, ні від людей. Дадуть копійку — спасибі. А письменникам, які з цього живуть, видавництвам, людям, які там працюють, треба годувати сім’ї. Вони в нинішніх реаліях виживають, а не живуть».

Згодна з Лірником і відома дитяча письменниця Зірка Мензатюк: «Попит на дитячу книжку, на казку є. Але я, наприклад, не можу прочитати те, що видають мої колеги десь у Луцьку чи Харкові. Нема навіть обміну між містами, не кажу вже про те, щоб книжка потрапила в село чи райцентр. Але ж там також є діти, і їм також потрібні дитячі книжки».

Непереливки нині й видавцям дитячих журналів. За словами одного з них, Вадима Дорошенка, одна з головних бід — втрата мережі збуту. «В Україну завозять багато журналів з-за кордону. Їх не перекладають  на українську. Заходять власники такого журналу на наш ринок без проблем, адже завдяки великій аудиторії збуту (Росія, Білорусь, Казахстан, Україна) мають великі тиражі і низьку собівартість. Наслідки плачевні: український продукт, який якісно роблять наші художники, письменники, редактори, який дає нам роботу, вже не може втриматись на плаву. Щоб журнал продавався в кіосках київського агентства роздрібної мережі продажу преси, треба заплатити «за вхід» 30 тисяч гривень. Яке українське видавництво з тиражем журналу 10 тисяч може заплатити таку суму? І такі правила в кожному місті, хіба що ціна може бути нижчою. У Білорусі є державні мережі розповсюдження, у нас вони — приватні. Хто їх розбалував? Рекламні і політичні видання. У тих і тих є гроші. А де може взяти кошти дитяче видання, якому ні держава не надає підтримку, ні будь-хто інший?

В Україні наклад наших журналів – 10 тисяч, в Білорусії – 60 тисяч!!! Тож дома у нас залишається один шлях: друкуємо найкращих авторів і йдемо в народ. Але, скажімо, в харківські школи нас через позицію тамтешнього обласного і міського керівництва не пускають. Хоч на обкладинках  наших журналів є український прапорець, а гасло видавництва — «Любіть Україну і мову нашу солов’їну». Шкода, що ми з митців перетворюємося на вояків за свою мову у своїй державі, — зі сльозами на очах завершив розповідь Вадим Дорошенко.

Отож читачі та казкарі не зі своєї вини опинилися наче на двох різних берегах річки. Бачать одне одного, чують, хочуть спілкуватися, та глибока вода чиновничої байдужості і навіть ненависті заважає це зробити.

Герої нашого часу

Лірник наголошує, що казка — це не просто оповідочка для дітей. Це частина духу, така собі ноосфера, в якій кується дух нації. Вона не тільки для дітей, а й для дорослих: «Тому і Христос притчами розмовляв. Замість відповіді на запитання він розповідав притчу, фактично — казку. Для того, щоб люди могли зрозуміти, через себе пропустити. Йдеться не тільки про казки, а й про міфи, легенди, про все, що формувало і формує нашу свідомість».

Додам від себе — в тому числі й про радянські міфи, на яких виховували не одне покоління. Адже герої радянських фільмів і книжок, навіть ті, хто мав прототипів, значно відрізняються від реальних людей. Узяти хоч Чапаєва, хоч Ісаєва-Штірліца, хоч молодогвардійців або піонерів-героїв. Нині ці міфи руйнуються жорстокою реальністю. З жахливими для нашої психіки наслідками. Про це Сашко Лірник каже так: «У мене обрушився увесь мій світ. Останні кілька тижнів не можу нічого писати, тільки можу розказувати казки. Я був упевнений, що люди хороші (ну є окремі виродки). Що нас правильно виховували. У Радянському Союзі нам казали, що людей катують фашисти. Що таке тільки в Освенцимі могло бути чи в Дахау. Ми ходили піонерським загоном до пам’ятника генералові Карбишеву, якого звірі-фашисти замучили, обливши  на морозі водою. Нам казали вчителі, що ті, хто це зробив, — негідники, нелюди. Що «наші» так робити не можуть! 

Я був шокований, коли дізнався, що серед людей благородної професії — лікарів є такі, що віддають поранених у тюремні камери. Нас виховували на прикладі Януша Корчака, який пішов зі своїми вихованцями у концтабір на вірну смерть, аби їх не залишити без підтримки! А тут лікар зраджує хворого заради  трьох тисяч гривень, які, може, ще й не заплатять. Оце якраз ті люди, які не слухали казок, яких не так виховували. В усіх українських казках — і сучасних, і народних — перемагає моральність. Перемагає добро. Якщо глянемо з історичної висоти на життя людське, на історію людства, то люди мусять бути добрими, інакше їм доведеться їсти одне одного. Інакше рід людський не виживе. У казках усі герої — благородні. Хай там які вони, та підлістю не перемагають — не здають ближнього, не пишуть доноси, не катують. Немає такого. Якщо в казці перемагає зло, то це не казка, це — агітація за неправедне.

Біда в тому, що люди, які переходять на бік зла — зла у моєму уявленні, — вони щиро вірять, що чинять правильно. Це скалічені з дитинства люди, яким казок не читали або які не чули того, що їм читають. Казка — не просто забавка.

Я розповідав казки і на Майдані, і солдатам внутрішніх військ. Мене вони впізнають: «Дядя Саша, я ваші казки слухав». Вони теж діти, і вони не хочуть тут бути. Це найбільший гріх  — зіштовхувати між собою хороших людей. А матері цих дітей, що стоять і там, і там…

Казка завжди ставила питання: бути з добром чи злом? А нині це питання особливо актуальне. Зі злом бути легко — там гроші є. На стороні добра бути важко. На стороні добра страшно, бо зло нападає. Та якщо вже взяв цей вибір, то страх відступає. Сила волі, сила правди перемагає.

Страшно, але нині діти  граються у Майдан і «Беркут», у людей і тітушок. Причому ніхто не хоче бути ні «Беркутом», ні тітушкою. І скоро ці персонажі з ігор перейдуть до казок».

Котигорошко   із мобільним телефоном

Які  вони, герої сучасних казок? На думку Зірки Мензатюк, з ноутбуком,  мобільним телефоном тощо. Щоб діти впізнавали в них себе і своїх ровесників. І щоб вичитували в цій казці свої проблеми. Бо в маленької дитини їх не менше, ніж у дорослої. Ми, дорослі, маємо якийсь досвід, як з ними справлятися, а дитина не має. Тож казка допомагає їй розв’язувати ці проблеми.

Нині писати казки треба інакше, ніж раніше. Бо сучасним дітям, які звикли до миготіння картинок на екранах, читати важко. Коли вони бачать текст, де нічого не зображено, то швидко стомлюються. Для них треба особлива стилістика, живіша мова, динамічніший сюжет.

Вадим Дорошенко вважає, що дітям цікаво читати і народні казки, і сучасні. Сучасні навіть цікавіше. Бо ближче дітям те, що відбувається нині на вулиці, що відбувається за присутності в казці сучасних технологій.

Говорили і про те, як заохотити дітей до читання, адже без цього не розвивається уява. У світі ця проблема не другорядна. Скажімо, є програма «Польща читає дітям». Транслюються ролики по телебаченню, коли читають казки прем’єр-міністр, знаменита актриса тощо. Батькам показують, що дітям треба читати. «Мене вразило, — каже Зірка Мензатюк, — що в Італії книжка для дорослих, видана на газетному папері, коштує 20 євро, а дитяча на хорошому папері з кольоровими малюнками — удвічі дешевше! Ось так має держава турбуватися за те, щоб діти починали читати. Бо чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме».

Услід за Лірником тепер увесь час питаю себе: чому в нинішній нелегкий час ми говоримо про казку, про начебто «легкий жанр»? Бо нині боротьба зі сфери політики, сфери грошей переходить у сферу духу, а саме в казках духовність є основним, найголовнішим змістом. Людина для себе вирішує, за добро вона чи за зло. І може саме перечитування «Трьох товстунів» Олеші  та «Дракона» Шварца або перегляд фільмів за цими разюче реалістичними сьогодні казками допоможе комусь зробити свій остаточний вибір або ж упевнитися у зробленому.

ДОВІДКА «УК»

Казка — це прозова оповідь про вигадані події, в якій добро бореться зі злом. Часто героям допомагають чари або магічні створіння, розмовляють звірі, річки і каміння. Сюжети в казках різних племен і народів часто схожі, а деякі навіть повторюються. Тому досі в літературознавстві існує суперечка щодо того, як сюжети мандрують планетою, опиняючись за тисячі кілометрів в іншій країні чи на іншому континенті. Російський науковець В. Я. Пропп довів, що всі казки на світі складаються з 31 компонента («функцій»), тож кожну з них можна записати у вигляді схеми. Казки умовно поділяють на  побутові, про тварин і чарівні (фантастичні). У давні часи їх розповідали увечері коло вогнища чи в зимовий час за роботою, і вони були лише трішки схожі на ті, що читають дітям на ніч. Казки описували звичаї і обряди, несли у собі знання багатьох поколінь. Але і тоді, як і нині добро перемагало зло.