ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

В цей день українці не тільки згадують минуле, а й думають над тим, як побороти трагедію
 

ПРОБЛЕМА

Необхідності змін державної чорнобильської політики не бачить лише той, хто не хоче

Щороку, в переддень чергової річниці Чорнобиля, беруся за перо. По-іншому не можу: шість районів невеликої Рівненщини, в яких проживає 400 тисяч жителів (майже половина всього населення краю), мають статус постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. 120 тисяч із них — діти.

Впродовж багатьох років державних інвестицій сюди надійшло чимало. Це і газифікація кількох районів, і безкоштовне забезпечення школярів гарячим харчуванням, і щорічне оздоровлення дітей, що проживають на забруднених територіях, і  вихід на так звану чорнобильську пенсію: жінки — в 49, чоловіки — в 50 років. А ліки за безкоштовними рецептами? А пільги для дітей при вступі до вишів? Усі ці блага люди отримують від держави завдяки чорнобильському статусу території.

Тим часом «підтримання відповідного статусу» не лише влітає в копійчину для держави, а й відверто стримує соціально-економічний розвиток згаданих територій. Тобто чорнобильські райони, де має всі шанси на успішний розвиток агропромисловий сектор (зокрема м’ясне скотарство, льонарство) та переробна промисловість ми, по суті, підсадили на державну фінансову голку. Тож особливої винахідливості в залученні інвесторів для економічного розвитку вони не виявляють: статус зв’язує по руках і по ногах.

Радше виняток...

За винятком хіба що ініціативних володимирчан. Вони зуміли вперше в Україні залучити в радіаційно забруднений район інвестиції від Єврокомісії: про проект під умовною назвою «Сади Полісся» загальною вартістю 750 тисяч євро ми розповіли читачам одразу  після його старту, два роки тому. Нині вже є перші результати: полуниця, смородина та агрус починають радувати соковитими плодами. 

— Ми на власні очі побачили, що люди тут здолали головне — недовіру. І якщо одразу наш проект був навіть під загрозою зриву, бо вони просто боялися брати безкоштовні саджанці та техніку для обробітку землі, то тепер значно додалося тих, хто хоче займатися садівництвом, — каже керівник групи радників Єврокомісії Манфред Шюссель, який напередодні 26-ї річниці Чорнобиля знову побував у Володимирці. —  Це, власне, те, на що ми й очікували: розвиток самозайнятості населення на постчорнобильській території, і, як більш віддалений результат, — надходження до бюджету та соціально-економічний розвиток території. Тому ми вирішили продовжити проект ще на два роки: зокрема будемо надавати агрономічну підтримку  жителям, які хочуть з нами працювати, а також поширимо досвід Володимирецького району Рівненщини для інших регіонів України.

Нині володимирчани пішли ще далі: вони хочуть розширити географію культурного садівництва за рахунок інших поліських районів, маючи свій розсадник із пристосованими для поліської зони сортами.

Але… так і залишаються єдиними в області й, переконана, одними з небагатьох в Україні. Чому? Бо статус «чорнобильська територія» звучить для інвесторів, як вирок. Скажімо, заводи з переробки грибів та ягід  розміщувати не можна, — статус забороняє. Водночас ті ж дари поліських лісів їдуть не лише в Росію, а й у Європу. У польських, німецьких супермаркетах знайдете і лисички, й білі гриби, і журавлину та чорницю: як гадаєте, аж занадто вимогливі до власного здоров’я європейці пустили б радіаційну продукцію на свої прилавки? Отож бо й воно! Збирають усе це наші працьовиті поліські дітлахи, що встають раніше від сонця. Так вони годують свої багатодітні родини, не одне покоління яких спіткала одна й та ж доля заробітчан: немає ж бо на Поліссі роботи! От тільки бюджет від їхніх заробітків ( як і від роботи нелегальних пилорам) отримує… повний нуль. Відтак Полісся знову з простягнутою рукою йде до держави: дотаційні ж бо навіть ті території, які, за розумного підходу до справи, цілком можуть себе прогодувати. 

Замкнене коло

Ось чому сьогодні готова тричі підписатися під ініціативами голови Рівненської облдержадміністрації Василя Берташа: «26 років після Чорнобиля — це, погодьтесь, той часовий проміжок, який зобов’язує провести експертну оцінку територій, які мають такий статус. Своє незалежне слово хай скажуть науковці. Я сам народився і виріс на цій землі, але чорнобильська проблема не повинна бути вічною. На державних пільгах та компенсаціях виросло вже  покоління поліщуків, які возять свої працьовиті руки по світах. А чому б їм не працювати на своїй землі? Чому діти, які народжуються сьогодні, набувають статусу дітей, що потерпіли від Чорнобиля?»

Адже, приміром, з 55 населених пунктів Березнівського району, що розміщені в четвертій зоні, за результатами дозиметричної паспортизації 2008 року, 41 уже не відповідали її критеріям. Пізніше комплексного дослідження територій області не проводили. То можливо, саме на таке дослідження варто спрямувати бюджетні кошти? Щоб, нарешті, розірвати замкнене коло, що утворилося навколо чорнобильських територій загалом і рівненського Полісся зокрема? Щоб не фігурувало воно як вічна оаза найвищого в державі безробіття  і щоб в очах багатодітних матерів  зажевріла впевненість у кращому майбутньому своїх дітей…

На жаль, тема Чорнобиля в Україні давненько трансформувалася в політичну: на ній заробляють рейтинги та голоси виборців. До того ж, у Конституції — чорним по білому: «подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави» (ст.16).

А далі — ст.22: «При прийняті нових Законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Тобто, якщо перша згадана стаття створює правові підвалини для перегляду попередніх зобов’язань, то друга — їх перекреслює. Як тут справді ефективно подолати наслідки Чорнобиля, а не черговий раз заговорити тему?

Втім, схоже, перед виборами проблему, яка вже просто волає про себе, навряд чи помітять знову… Між тим, сусідня Білорусь, переглянувши статус постраждалих територій ще  2005 року і зосередивши фінансові ресурси  на їх економічному розвитку, наочно демонструє:  повноцінне життя навіть забрудненого радіацією Полісся — справа цілком реальна.

Українські експерти, зокрема перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло, теж дедалі настирливіше кажуть про макрорегіональну економічну ініціативу з Полісся, яка могла б претендувати на статус національного проекту. Втім, як на мене, така ініціатива має шанси на певний успіх лише після зміни державою пост-чорнобильських пріоритетів: людям, які тут живуть, треба нарешті дати вудки, а не готову рибу.