У магазині в годину пік, коли багато хто дорогою з роботи щось підкупляє до вечері, біля кас зібралися черги. Розраховуючись, одна з жінок впустила кілька найдрібніших монет. Кинулася піднімати — на неї зашуміли: що ви, мовляв, через копійки людей затримуєте! Посоромилися б!

Жінка зніяковіла, почала вибачатися. Мені стало її шкода: не чуже піднімала, а своє, зароблене. Не її вина, що копійка нині — як деякі наші закони: нібито і є, а не працює. І сама себе не раз ловила на тому, що впустивши біля каси якийсь «білий» дріб’язок, соромлюся піднімати. Але ж, як сказала знайома, без однієї копійки хлібину не купиш. Чи не так?

Вирішила перевірити: взяла батон, відрахувала гроші з копійчаною недостачею. «Ой, — кажу, — вибачте, на цілий не вистачає, розріжте, половинку візьму». «Та нехай, потім копійку занесете!» — відмахнулася касирка. Пішла до аптеки — історія повторилася. Та що ж це таке?! Розвернулася і попрошкувала до «чужого» супермаркету, де буваю нечасто і не впала в око продавцям. Вийшло ще гірше: касирка ладна була взагалі ту копійку пробачити, та молодик, котрий нетерпляче переступав з ноги на ногу позаду, сказав приплюсувати її до вартості його цигарок. Довелося «випадково» знайти недостачу в іншій кишені.

Навіть дід, котрий упродовж багатьох років вештається біля зупинки громадського транспорту, випрошуючи милостиню, у відповідь на подану жменю «білих» монет замість подяки обурено вигукнув: «Мало!» От тобі й копійка, яка лік любить… А що за неї зараз купиш? Пригадую, що в дитинстві стільки коштувала пачка сірників або стакан газованої води без сиропу. Якщо врахувати, що за дитячий квиток у кіно треба було платити п’ять, а за хлібину — 14–16 копійок, то вартість однієї сотої карбованця була дещо іншою, ніж сьогодні.

За великим рахунком нині й на одну гривню знайти якийсь товар нереально. Якщо за реформи 1961 року кожен карбованець був підкріплений грамом золота, а за реформи 1996 року курс українських грошей встановлювався як 1,76 гривні до 1 долара США, то нині ми бачимо, наскільки ситуація змінилася. Щоправда, всі нарікання звучать на адресу світової фінансової кризи 1998 року та на зовнішній інфляційний тиск, котрі перервали стабільність курсу гривні. Хоч останнім часом це вже починає уподоблюватися скаргам на невістку, котра завжди винна: хоч і вдома немає, але «он її спідниця висить», — чи не так?

Тож нинішня копійка, втративши у купівельній вазі, додала хіба що уїдливості народному фольклору: такий скнара, що за копійку жабу до Борисова пожене, чи такий, що за копійку аж труситься, — у нинішній економічній ситуації подібна жадібність підноситься до розряду абсолюту.

Ну й продавці товару навчилися у своїх закордонних колег хитрувати. Зважаючи на те, що до копійок на цінниках ми нині не надто придивляємося, то пачку цукерок за 29 гривень 99 копійок купимо більш охоче, ніж за 30 гривень.

Однак хочеться вірити в те, в що і прабабусі свого часу вірили: колись і моя копійка нещербата буде…