Ось уже кілька днів стежу за тим, як російська влада шиє справу за своєю улюбленою статтею «розповсюдження наркотиків» журналістові інтернетвидання Meduza Іванові Голунову. Читаю дописи небагатьох росіян, які у мене в друзях. Серед них керівник московського філіалу правозахисної організації «Меморіал» Олександр Черкасов, опозиційний політик Дмитро Гудков, кілька російських колег-журналістів. Бачу, як летять у соціальні мережі їхні заклики до громади надати розголосу цій ганебній справі, вийти на пікети, стати на захист Голунова, якому під час затримання поліцейські зламали ребра і побили його до струсу мозку. До легендарної будівлі ГУ МВС Росії на Петрівці тягнеться черга з москвичів, які хочуть стати в одиночний пікет на захист журналіста — єдиний спосіб висловити свій протест, який залишила росіянам путінська влада.

Зрештою Голунова відпускають під домашній арешт. І небайдужі росіяни радіють цій маленькій перемозі, ніби остаточно вирвали його з лап кремлівсько-каральної машини. Але насправді попереду на нього чекають слідство, судові слухання і, можливо, термін до 20 років, бо саме стількома загрожує та кількість наркотиків, яку в нього нібито виявили поліцейські. За деякими даними, Іван Голунов, автор багатьох резонансних журналістських розслідувань, цього разу перейшов дорогу серйозному поховально-ритуальному бізнесу в Москві, який кришує поліція Білокам’яної.

Мене ця історія вразила особливо, оскільки тиждень тому я лише дуже побічно доторкнулася до реалій, у яких живуть і працюють незалежні російські журналісти, що їх залишилося дуже небагато. До мене звернулося одне західне медіа із проханням підготувати матеріал про ситуацію з поверненням російської делегації в ПАРЄ. Колеги попросили дізнатися погляд на цю ситуацію когось із членів української делегації та делегації РФ, щоб у матеріалі було збалансовано подано погляди обох сторін.

З українською делегацією жодних проблем не виникло. Хоч у Верховній Раді був сесійний тиждень, мені вдалося домовитися і зідзвонитися з головою української делегації Володимиром Ар’євим і записати його коментар.

Із позицією російської сторони все було значно складніше. Оскільки росіяни оголосили бойкот ПАРЄ і вирішили не надсилати офіційної заявки на участь у сесіях, то формально російської делегації в ПАРЄ не існує. Проте я знала, що на засідання комітетів ПАРЄ час від часу до Страсбурга та Парижа їздить віце­спікер держдуми Петро Толстой і голова комітету в закордонних справах Леонід Слуцький. Обидва є у фейсбуці. Я написала їм. Проте відповіді не отримала. Тоді одна російська колега порадила звернутися до депутата від «Справедливой России» Олексія Чепи, який, за її словами, часто і з задоволенням коментує справи ПАРЄ, і дала мені мобільний прессекретаря партії. На мої телефонні дзвінки прессекретар не відповідав (можливо, його налякав міжнародний код абонента). Проте на повідомлення у телеграмі відповів і дав телефон прессекретаря Чепи. Прессекретар слухавку зняв, але, почувши назву західного ЗМІ, став невпинно повторювати, що в нього немає ні секунди вільного часу, щоб я написала все йому у вайбері, й тоді він подумає. Мабуть, не варто говорити, що на повідомлення відповіді я не отримала.

Правду кажучи, ця бетонна стіна, якою російська влада відгороджується від незалежних журналістів, мене шокувала. Не дивно, що неупередженої журналістики в Росії майже немає, бо вона не здатна вижити в тих умовах, які створює їй влада. Уже звикла, що за кілька годин можу знайти контакти українських політиків, чиновників і експертів, які оперативно нададуть коментар із питання, що мене цікавить. А кілька тижнів тому мені передзвонив президент європейської партії «Альянс лібералів і демократів за Європу» Ганс ван Баален, якому я написала електронного листа із проханням прокоментувати візит радників Президента Зеленського до Брюсселя. «Тепер ви маєте мій мобільний, прошу, дзвоніть із будь-якого питання щодо України, я буду завжди радий відповісти», — сказав на прощання.

Громадяни демократичних країн звикли сприймати як належне свободу слова, доступ до інформації, доскіпливе й вимогливе громадянське суспільство, держчиновників на велосипедах і владу, яка ставить інтереси простих громадян за найвищий авторитет. Щоб наново відчути цінність цих речей, спробуйте лише на мить уявити себе російським журналістом, який вирішив розказати своїм читачам правду.