Почну з кінця проблеми, яка в’їлася в душу. Ні для кого не секрет, що ніби й звикло самому ініціювати собі ж нагороди. Як на мою думку, що не претендує на істину в останній інстанції, це неправильно, іноді, може, й чесно, але завжди принизливо. Думаю, того не було б, якби ми були уважнішими, справедливішими один до одного, маючи силу волі розімкнути обійми тої жаби, що душить. Ба, навіть при чітко виписаному механізмові ініціювання процедури нагородження залишається тільки механізм, якщо є моральні провали на рівні індивідуальної та колективної свідомості, правової відповідальності за свої вчинки.

Історія нагородження різними відзнаками свідчить: треба незаангажованого відбору кандидатів, справжньої, а не формальної гласності в обговоренні претендентів, конкурсні засади і колегіальність рішень. Може, тоді народними були б ті, кого народ справді знає і шанує, а заслуженими — хто заслужив працею у держави, а не у впливових чиновників, які ці державні відзнаки норовлять дарувати з барського плеча, нівелюючи їх моральну цінність.

Повернутися до цих, зрештою, прописних істин, які ніби й всі знають, але минають, спонукали два документи: батькова трудова книжка  — після його смерті —  і побачене в одній установі подання до нагородження Почесним знаком...

Трудова, а вона не одна така в нашій країні, за півстоліття праці зберегла тридцять вісім записів про преміювання і грамоти «за ударну працю» (до 7 листопада і 1 травня), яку почав з 17 років на електрифікації Західної України, розбудові млинів і комунальником. Героя Соцпраці не одержав, ордена теж. Може, й правильно: просто чесно і старанно працював на своєму робочому місці, потрібному людям і, певно, країні. І я, перечитавши наступний документ, ще більше пишаюся тим, що не став жодним чином причетним до девальвації тих звань і нагород, які у важкі воєнні і повоєнні часи одержували ті, що віддавали життя, свої непересічні, надзвичайні здібності на благо народу.

Тож сьогодні не соромно, як стало за цей інший документ, хоч і чужий, що трапився на очі й належав людині при добрій посаді. А судячи з того чергового подання, нагороди, мабуть, колекціонував. Мав розмаїті. Певно, всі, які тільки можна було попросити головному лікарю санаторію, в який приїжджали хворі й відпочивальники з різних регіонів і сфер.

Тут перераховувались кількадесят знаків, відзнак, значків, орденів і медалей, зокрема за розбудову Військово-морського флоту України та орденом «За сприяння  охороні державного кордону». Орден Миколая Чудотворця одержав не за ескулапське чудотворство — за розбудову церков і відродження духовності. Довідалася звідси й про ще одну — срібну медаль «Незалежність України» трьох ступенів.

Перелік цих регалій пафосно завершували слова про «принциповість, вимогливість як до себе, так до підлеглих йому працівників». Вони вже сприймалися як чергові фрази із сумнівом, що цей пан може належати до тих рідкісних 13% людей, що, за світовою статистикою, народжуються на нашій планеті зі здібностями керівників. Коли ж то він, розбудовуючи церкви, кордони, флот і військо, написав аж 50 наукових статей? Втім, формулювання було чеснішим: «став автором...» Нагороди й слова, які роздаються без розбору направо й наліво, катастрофічно втрачають зміст і вагу.

У колишньому Радянському Союзі, розповідали, бойові офіцери уникали орденів, знівельованих посадовцями-чиновниками, що до цих не властивих їм нагород причіплялися. По радіо почула нещодавно інформацію про винесення вироку... «відомому серійному вбивці». Слава Богу, ні мені, ні жодному з моїх сусідів і навіть жителів моєї області він не відомий. Необережно сказане на тисячну аудиторію слово вмить підняло негідника і принизило мільйони законослухняних «невідомих» громадян. А  дехто може й справді повірити: щоб стати «відомим», усі засоби і способи годяться — чи то колекціонування нагород, чи й людських життів.