На контрольно-пропускному пункті «Дитятки» ветеранів Чорнобиля зустріли представники організаторів поїздки: директор Інституту соціального захисту громадян України Світлана Науменко й експерт цього інституту Галина Голуб, які провели інструктаж щодо поведінки на території зони відчуження. Нагадали про те, що вони й без того знали. Відтак ми вирушили в дорогу трасою посеред лісу.

— Дуже змінилося все навкруги, — не втримався учасник давніх подій ліквідатор Віталій Кобиляцький. — У 1986 році ліс був молоденьким, а зараз дуже заросло все, а от дорога стала значно кращою. Праворуч село Черевач, яке просто злилося з лісом. Пригадую, як тоді селяни плакали, залишаючи домівки!

Дорога в минуле

— Бачите природу? Зміни відбулися справді істотні — життя повертається, — говорить керівник групи супроводження Анатолій Юхимчик. — Що стосується радіаційного забруднення — воно ще не зовсім безпечне, і ступати можна тільки у перевірені місця. Хоча навіть у самому Чорнобилі нині проживає понад сотня чоловік. Не втрималися, повернулися. Переважно це старенькі люди, яким за 80, а є села, в яких усього дві-три особи. Вони ведуть власне господарство, ми їм допомагаємо: пенсії розвозимо, продукти доставляємо, виконуємо всі їхні доручення.

— А що з тваринним світом? — запитую нашого гіда.

— Так, міграція є, — відповів він. — Це Полісся, багато тварин мігрує з території Білорусі, де є заповідні зони, тоді як наші йдуть до них. Для хижаків і травоїдних тут ідеальні умови для розмноження.

— «Жовта» преса нерідко згадує всіляких «мутантів», триголових чи двохвостих звірів, народжених у зоні відчуження. Чи бачили ви таких?

— Звісно, ні. Не розумію тих людей, які поширюють подібні домисли. Це охоронна зона, тому тут немає браконьєрів, і тварини спокійно розмножуються. Є кабани, олені, лосі, вовки, навіть рисі, багато білочок і зайців. Великі й рибні запаси, але ми цю рибу не їмо. Тутешня річка виходить у Київське море, риба постійно мігрує, тож чорнобильської риби як такої взагалі немає.

Ліквідатори з усієї України сфотографувалися разом біля чорнобильської пожежної частини, бійці якої ціною власного життя врятували світ. Фото автора

Без транспорту і городів

— Як ви, нинішні чорнобильці, живете тут?

— Так само, як і скрізь: дивимося телевізор, користуємося інтернетом, дискутуємо. А знаєте, що тут люди, йдучи на роботу, всі вітаються одне з одним? А проживає тут близько трьох тисяч осіб. Облаштувалися в покинутих багатоповерхівках, які ми називаємо гуртожитками. Вони роками, десятиліттями працюють тут, добре знають одне одного. Зарплату платять вчасно. Мені тут усе рідне й знайоме. Ось подивіться — наша церква виблискує, мов цукерочка. І така вона завжди, а не тільки перед 30-річчям. Місцеві жителі самі висадили біля неї квіти. За традицією проводимо в Чорнобилі й Дні екології, суботники. Життя спокійне й розмірене, без будь-яких нервів. Транспорту немає — ні тролейбусів, ні таксі. Триразове безплатне харчування. Хоч і не ресторан, але їжа хороша, її вистачає. Овочі самі не вирощуємо, приватний сектор не заселяємо. Якщо якась організація закінчила роботу, її гуртожиток «консервують» до іншого приїзду. Я живу з дружиною в двокімнатній квартирі, в будинку є комендант. Це державне житло, бо колишні його власники отримали інше або компенсацію за нього.

— А як ви сюди потрапили?

— У 1986 році після поранення в Афганістані я служив тут у військкоматі. Коли сталася аварія, займався мобілізаційною роботою, евакуацією, працював з так званими партизанами, яких тоді нагнали сюди дуже багато. Після звільнення в запас залишився тут працювати в цивільній обороні.

Уже три роки трудиться під саркофагом бригадир монтажників зі Славутича Валерій Ткаченко, роботи планує завершити за рік. Фото автора

Тут рятують світ

Далі наш автобус зупинився біля місцевого парку «Алея слави», де сотні табличок зруйнованих і покинутих населених пунктів стоять у два ряди, нагадуючи про трагедію, як і місцевий музей — його саме відвідувала група іноземців.

— Я тоді жив у Донецьку і працював на шахті імені Засядька, — говорить ліквідатор Микола Самардак. — А зараз перебрався в Бердянськ. Відтоді Чорнобиль дуже змінився. Подивіться, який порядок скрізь, не в кожному місті така чистота. Дуже самовіддані живуть тут люди. Мене мороз проймає, коли бачу ці покинуті будиночки, де колись жили люди.

Після відвідування пожежної частини, бійці якої свого часу, без перебільшення, врятували світ, ми попрямували до оглядового майданчика зруйнованого реактора. Поряд із саркофагом побачив хлопчину, який представився Валерієм Ткаченком, бригадиром монтажників зі Славутича.

— Ми зводимо тут технологічну споруду саркофага: монтуємо опалубку, будуємо стіни, — пояснює він. — Ця споруда захищатиме реактор: демонтаж і подальші роботи проводитимемо вже безпосередньо під аркою саркофага.

Цієї миті дозиметр показував 539 мікрорентген, тобто, за свідченням фахівців, на цій території можна перебувати 200 годин на рік.

— Чи не страшно вам тут працювати?

— Та ні, звичайний будмайданчик.

— Ви давно тут?

— Уже третій рік.

— А власний фон вимірювали?

— Звичайно, все в нормі.

— А чи були тут якісь надзвичайні ситуації?

— У нашій організації — ні. Траплялося, хтось заходив у радіаційну «пляму». Тоді все дезактивуємо, миємо та випалюємо. Одяг утилізуємо, а людина все із себе змиває.

— Скільки ще збираєтеся тут бути?

— Добудуємо й поїдемо. Всю роботу постараємося виконати впродовж року.

Прип’ять — місто-привид

…Місто-привид Прип’ять зустріло нас повною тишею. Багатоповерхівки зрослися з деревами, а через зелені гілки видніється телефонна будка. На центральному майданчику міста в асфальті проросли кущі.

— До Чорнобильської катастрофи в Прип’яті було краще забезпечення, ніж навіть у Москві, — розповідає заступник голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів Чорнобиля Павло Шевчук. — Ви за часів СРСР банани їли? А тут їх продавали постійно. Це було тоді наймолодше місто, де новими заквітчаними вулицями гуляли мами з дитячими візочками. Будинки мали найкраще планування. Не місто, а суцільний експеримент, бо будували все з нуля для працівників атомної станції, яка мала власні хлібокомбінати, відгодівельні господарства. Зарплати атомники мали чи не найбільші серед спеціалістів, і треба було ці гроші якось витрачати. Тут автівки купувала майже кожна сім’я.

А зараз це диво-місто перетворилося на привид. Подивіться на цей покинутий готель — колись тут зупинялися члени урядових комісій. На будинку при в’їзді в місто я щойно бачив лише утримувачі плаката, який добре пам’ятаю: «Кожному будинку — мирний атом». І не треба зайвих суперечок про майбутню долю атомної енергетики, краще залучати в цю галузь іноземні інвестиції. Нікуди ми не дінемося від розвитку мирного атома. Тільки потрібно робити все безпечним. І справа не в надійності реактора, а в халатності наших людей. Сьогодні сюди прибули сотні ліквідаторів. Харків’яни обіцяли приїхати після 9 Травня, запоріжці хочуть привезти сюди вдів ліквідаторів. Зараз тут працюють в основному пожежники, правоохоронці й військові.

Людський чинник

— Минуло 29 років відтоді, як я «воював» тут зі злочинцями, — розповідає полковник міліції у відставці Георгій Сорока з міста Дніпрорудного Запорізької області. — Щойно прийшов сюди на службу, був першим заступником начальника Прип’ятського УВС по Чорнобилю, відповідав за Прип’ять та охорону громадського порядку навколо атомної станції. Мені було тоді 33 роки. Затримували мародерів, навіть працівників міліції, які обкрадали покинуті квартири у Прип’яті. Один капітан із Одеси організував тут ціле угруповання, яке займалося подібними справами. Вантажівку, яку вони наповнили вкраденим, ми затримали при виїзді з Чорнобиля. І ще згадується один резонансний випадок. Обікрали тоді місцеву церкву. Винесли величезні дорогоцінні ікони, які планували передати Печерській лаврі. Нам вдалося затримати мародерів, якими виявилися так звані партизани, яких нагнали тоді сюди з усього колишнього СРСР.

Прогулюючись у центрі Прип’яті, біля одного з покинутих будинків я побачив купу порізаних чавунних труб, готових до відправлення на металобрухт. Хотілося закричати: люди, схаменіться! Не забувайте про небезпеку мирного атома. Невже чорнобильські уроки так і залишилися незасвоєними?

Від редакції. «Урядовий кур’єр» продовжує публікацію матеріалів до 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи. Сьогодні разом з усіма, хто пережив ті страшні дні, був учасником подій, сумуємо за загиблими і віримо, що подібне більше ніколи не повториться.