ПОВЕРНЕННЯ

Виповнилося 155 років з дня народження видатної української просвітительки і громадської діячки Софії Русової

"Світло душі твоєї засяяло в рідній Олешні і світить усій Україні в її невпинному поступі до волі, до відродження" - такі слова написали земляки із села Олешні Ріпкинського району на Чернігівщині на пам'ятному знаку Софії Федорівні. Тут щоосені наприкінці вересня, а також з 5 по 18 лютого відзначають дні Софії.

Хлібина для пані

Усі роки офіційного забуття односельці пам'ятали ім'я цієї надзвичайної жінки, кілька поколінь олешнянців зберігали на денцях скринь фотографії й речі, пов'язані з її родиною, попри реальну загрозу фізичної розправи "господарів життя" у шкірянках. Одна з таких жінок - Валентина Денисенко: її бабуся Олена Бібік служила ключницею в родині племінниці Софії Русової - Ольги Камінер. За одну лише листівку, котра у 1953 році надійшла на ім'я Олени Герасимівни з Чехословаччини (певно, Софія Федорівна дала про себе знати), її чоловіка "власті" побили шомполами - за підтримку зв'язків з "неблагонадійною націоналісткою". І навіть коли про уславлену землячку заговорили на повний голос, Валентина Анатоліївна не зразу наважилася розповісти про бабусин спадок - фартух, подарований Софією Русовою, і спогади, розказані онуці пошепки на печі.

... Сонце гарячою паляницею пашіло жаром з високості. У хаті теж було спекотно: Олена пекла хліб. Скрипнули двері, і молода жінка, ніяково прикривши рукою округлість, радісно скрикнула: на порозі стояла пані - Софія Федорівна. Це вона, сама зростаючи без матері, жаліла дівчинку-сироту, котру прихистило сімейство племінника, і привозила їй подарунки. І придане - від виделок до шафи - було справлене на її вимогу, коли Олена стала повнолітньою. А скільки співали для Софії Федорівни вони з сестрою Лізою, котру, як і брата Якова, пани забрали від злої мачухи і ростили разом зі своїми дітьми! Тепер от стоїть засмучена і змарніла, але з таким знайомим нескореним вогником у очах:

- Прощатися я, Оленко, прийшла. Родичів у мене тут немає, одна ти зосталася...

- Куди ж ви, Софіє Федорівно, поїдете?

- Я дам знати, коли жива буду. Тут мені залишатися не можна, бо в Сибір заженуть.

Загорнула Олена в рушник свіжу хлібину - на доріжку пані і, втираючи сльози, довго дивилася їй услід. То був тривожний 1921 рік.

- Бог дасть, ще побачимося, - сказала Софія Федорівна на прощання.

Не довелося. Софія Русова повернулася до рідного села тільки через 70 літ - світлою пам'яттю...

Столітній букварик

"У вселюдському житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу" - ці слова просвітительки зазначено на пам'ятній дошці біля входу до Олешнянської школи, котра з 1993 року названа на честь Софії Русової. Саме тут місцеві вчителі втілюють у життя її педагогічну спадщину.

- Восени виповниться 20 років з того дня, як ім'я Софії Федорівни знову оселилося там, куди з-за кордону прагнула її душа - у нашій мальовничій Олешні, - зауважив директор школи Петро Куліш. - З того часу, як розсекретили її архіви - з 1991 року, ми буквально по крупинках збираємо інформацію про її життя і громадську діяльність, вивчаємо як її праці, так і дослідників. Треба сказати, що на сьогодні ще є неопубліковані, а тому не доступні нам педагогічні твори нашої знаменитої землячки. Але навіть те, що ми маємо, без перебільшення є національним надбанням.

За словами Петра Григоровича, про Софію Русову можна розповідати багато: як про першу вчительку прадідусів і прабабусь нинішніх олешнянських школяриків. Як про активну учасницю різноманітних просвітницьких заходів чернігівської "Громади", до якої входив і її чоловік, Олександр Русов, чиновник Чернігівського статистичного бюро. Як про жінку, котра відкрила громадську книгозбірню, на базі якої сьогодні існує Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Короленка. Як про організаторку першого дитячого садка в Європі - у Києві, а згодом і в Чернігові (той заклад закрила поліція через звинувачення громадської діячки у нелояльності до уряду - Софія Федорівна не приховувала своїх поглядів щодо виховання дітей, котре має грунтуватися на національній основі). Як про члена Української Центральної Ради у 1917 році. Як про жінку, котра за свої радикальні погляди впродовж майже 20 років постійно перебувала в тюрмах або під гласним наглядом поліції, із своїх 84 літ 40 прожила в еміграції за кордоном. Кожна з цих тез із життя та діяльності незабутньої землячки може вилитися у велику розповідь. Вона була така різнопланова, цілеспрямована і діяльна...

Чи не забагато для жінки - матері і дружини, хранительки сімейного вогнища? Кажуть, доля звалює на кожну людину рівно стільки, скільки вона може нести... У пані Софії вистачило характеру, мужності, ерудиції і сили переконань, тож сьогодні її ім'я - серед світочів української педагогіки, її праці з питань освіти і виховання молоді знані у світі.

А за укладеним нею ще на початку минулого століття "Українським букварем", орієнтованим на зорову пам'ять, із задоволенням вивчають літери і сьогоднішні учні Олешнянської школи. Приміром, учитель-методист початкових класів Зоя Шило, котра має понад 40-річний педагогічний стаж, уже добрий десяток років затята послідовниця ідей Софії Русової.

"Я створюю ситуацію успіху"

- Найперший принцип, котрий пропагувала просвітителька, - навчати дитину рідною мовою, дитина повинна усвідомлювати, до якого роду вона належить. Сьогодні Софія Федорівна була б задоволена, адже саме на цьому грунтується сучасна українська педагогіка, - каже Зоя Володимирівна. - Ми вивчаємо народні традиції, гумор, місцевий фольклор, проводимо колоритні й видовищні свята на зразок "Як дідусь і бабуся молодими були".

Щоправда, місцева говірка, у якій відобразилася близькість сусідньої Білорусі, далека від чистої української мови, тому доводиться проводити хвилинки правильного звучання слів. Прикладом для юних земляків є сама Софія Русова, яка народилась у шведсько-французькій родині, але це не завадило їй досконало оволодіти українською мовою. Звісно, своєю любов'ю до всього українського вона завдячує насамперед улюбленій няні, котра щодня із села Грибова Рудня йшла до своєї вихованки 7 км пішки. Тож знаменитий вислів просвітительки, що нація народжується коло колиски, - із власного досвіду.

Дуже важливим вважає Зоя Володимирівна, як у свій час підкреслювала і Софія Русова, навчати, застосовуючи не бездумну і сувору шкільну дисципліну, а розбудити цікавість дитини. Це найсильніший стимул пізнання і засвоєння навчального матеріалу.

- На уроках ніколи не ставлю собі за мету спіймати учня на тому, що він чогось не знає, а враховуючи його індивідуальні особливості, створюю умови, аби він зміг правильно відповісти і одержати від навчання позитив, - розповідає вчителька. - Я створюю ситуацію успіху. Тільки незакомплексована людина може стати гармонійною особистістю.

Пам'ять у вишиванці

І, звичайно, діти багато малюють, ліплять, клеять... Софія Русова наголошувала, що виховання має бути позначене мистецтвом, естетичним сприйманням і емоціями. Тож розмаїття учнівських виробів вражає, особливо глиняних, виготовлених за всіма правилами ремесла. Ще б пак, Олешня - село гончарів, тут навіть колгоспу ніколи не було. А місцеві жителі із вдячністю згадують брата Софії Федорівни Олександра Ліндфорса - він заснував майстерню, яка стала школою гончарів. Нині силами благодійного фонду ім. Софії Русової її відреставровано.

Юні олешнянці із задоволенням відвідують родове гніздо видатної землячки. Тут збереглася частина будинку та алей, якими сімейство ходило купатися до річки Сухий Вир.

Тут маленька Софійка гралася із сільськими дітьми. І сюди вклонитися її пам'яті прибули із-за кордону у 1991-му родичі. "Пани приїхали! Землю заберуть!" - з такими вигуками поспішали олешнянці на площу. Добігши, зупинялися вражені: "пани" були дуже просто вбрані, у вишитих сорочках і говорили чистою українською мовою: "Ми нічого не хочемо від вас! Тільки доторкнутися душею до землі, у якій коріння нашого роду".

То був незабутній урок пам'яті, на якому, здавалося, вчителював палкий і близький усім присутнім дух Софії Федорівни...
 

ДOСЬЄ "УК"

Софія РУСОВА. Народилася 18 лютого 1856 року в с. Олешня на Чернігівщині. Педагог і громадська діячка, одна з піонерок українського жіночого руху. Часто переслідувана, вона завжди включалася у громадську роботу, організовувала таємні школи. 1917 року - член Української Центральної Ради. У Міністерстві освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських підручників. З 1922-го перебувала в еміграції, померла в Празі 5 лютого 1940 року.