Матеріалу про негаразди України з Польщею та Угорщиною стає дедалі більше, причому якщо приріст йтиме такими темпами, то, схоже, скоро за обсягом буде майже як про війну з Росією. Мимоволі шукаєш, а хто ж у нас у друзях залишився, якщо вже навіть стратегічний “адвокат України” виявився не адвокатом? Шукаєш, а навколо одні вороги й недоброзичливці. У кращому випадку — “нейтрали”.

Угорщина і Польща — зрозуміло, Росія — більш, ніж зрозуміло. Білорусь вперто лізе до нас у найближчі родичі, що, на їх думку, дає їм ексклюзивне право послати миротворців на Донбас. Але ми добре знаємо ціну цієї “сімейності”. Туреччина чесно у дружбі нам не клянеться, анексію Криму не визнає, але до міжнародних антиросійських санкцій не приєднується і загалом на її стосунки з Росією український фактор жодним чином не впливає. Румунія особливих претензій наразі до України не висуває, але які раніше висувала і які потенційно може висунути — не секрет. Молдова зайнята своїми справами, Україну не чіпає, але якщо і коли у нас будуть, не дай Бог, серйозні проблеми з Румунією, то Молдова нам — не помічник. Здається, з країн, з якими межує Україна, лише маленька і дуже спокійна Словаччина досі нам проблем не створювала (хоча, здається щось і там було, коли йшлося про реверс газу з Європи).

Практичний вимір дружби

Це все найближчі сусіди. Трохи далі — у Євросоюзі — серед “нейтралів” та “друзів Путіна” вже можна знайти і “друзів України”.

Однак, “друзі” — це все лірика та емоції. Щоб розібратися у наших проблемах з близькими і дальніми сусідами потрібні інші визначення. Загалом, стосунки між державами, народами, націями слід визначати в термінах, які можна “помацати”, тобто, мають практичний матеріальний вимір. Такий термін легко знаходимо у міжнародному лексиконі — союзники. Тобто, давайте шукати країни, з якими Україна має взаємні (підкреслимо це слово) зобов'язання допомагати, взаємодіяти, досягати спільної мети тощо. Причому, що важливо, йдеться не лише про письмово підтверджені угоди про таку взаємодопомогу, а й взагалі про ситуацію, коли інша держава свідомо нам допомагає, знаючи, що може в свою чергу розраховувати на нашу допомогу, коли її потребуватиме.

Отже, наші союзники — це ті країни (держави), яким конче потрібна наша гарантована допомога — негайна чи за певних важливих обставин. Ось з цього найважливішого кінця і почнемо: якій країні Україна може допомогти у важку (складну, важливу) годину і чим саме?

Світ нині став дуже тісний, і союзника можна і треба шукати будь-де, а не лише по-сусідству. Приміром, добре було б мати нам у союзниках далеку Японію, вона могла б сильно нам допомогти грошима, технологіями, у тому числі — військовими, виходом на нові торговельні ринки тощо. От тільки проблема: а ми чим можемо допомогти Японії? Уявімо, що в Японії, боронь Боже, склалася критична ситуація: економічна криза, екологічна катастрофа, стихійне лихо, криза у дипломатичних стосунках з іншою країною, військова агресія іншої країни, епідемія — та що завгодно, хіба хтось від чогось гарантований? Чим ми можемо Японії допомогти? Будемо чесними — нічим. Можлива лише символічна (приміром, у вигляді гуманітарного вантажу) допомога у разі стихійного лиха (приміром, землетрусу). Тоді навіщо Японії Україна як союзник?

Погано, але можна змиритися з відсутністю союзника на Далекому Сході. Тим регіоном нам сьогодні, образно кажучи, нема часу займатися. А от з сусідами у Європі як?

Європейці захищають самих себе

На жаль, мусимо визнати, що й тут погано, навіть ще гірше, ніж з союзниками на Далекому Сході. Японія хоч претензій ніяких не виставляє.

Так, сьогодні нам відчутно допомагає Євросоюз, найбільше — Німеччина, найщиріше — Литва. Однак і тут важливо правильно оцінювати ситуацію і, відповідно, вживати правильні терміни. Ні Німеччина, ні Франція — наші партнери по “Нормандському формату”, ні жодна інша країна — член Євросоюзу не є нашим союзником. Україна стала жертвою військової агресії Росії, у нас окупували частину території, і нас намагаються (не дуже успішно, до речі) захистити, бо Європа в брутальному порушенні міжнародного права бачить потенційну загрозу і для себе. Іншими словами, стримуючи нині російську агресію, запровадивши проти Росії економічні та політичні санкції, Європа захищає не стільки Україну, скільки себе.

Президент Франції Еммануель Макрон і канцлер Німеччини Ангела Меркель. Фото з сайту www.ukrinform.ua

А яке це має значення — Україну вона захищає чи себе? Навіщо нам це розрізняти?

Для того, щоб не мати зайвих ілюзій, які можуть стати для нас катастрофічними. Це потрібно розрізняти для розуміння: Європа, в принципі, може домовитися з Росією за наш рахунок, адже жодних зобов'язань перед нами вона не має. Знову ж таки, у даному разі зобов'язання слід розуміти не як підписану угоду (Будапештський меморандум нас не захистив), а як національний інтерес Європи захистити від Росії незалежну Україну. Тобто, щоб існування справді незалежної України для Європи мало більше життєвого значення, ніж будь-які домовленості з Росією. Грубо кажучи: щоб Європа мала більший зиск від дружніх стосунків з Україною, ніж з Росією. Це тільки на перший погляд здається, що Україна ніколи не зможе у цьому сенсі переважити Росію, тому що та втричі більша за населенням і на порядок багатша природними ресурсами. Зможе, бо йдеться не тільки про прямий матеріальний зиск від, приміром, торгівлі, а й про безпеку, про людський інтелектуальний потенціал, який може бути долучений до потенціалу об'єднаної Європи. Треба враховувати, що Україна в осяжному майбутньому потенційно може стати істотною частиною єдиної Європи і таким чином зміцнити її, а от Росія — ні. І ще багато можна навести факторів, за якими Україна важливіша для Європи за Росію. Але на сьогодні проблема в тому, що всі ці фактори — тільки потенційні, реально не працює жоден.

І це при тому, що Україна усі 26 років незалежності постійно говорить про намір стати союзником для Європи. Саме союзником (членство в ЄС і НАТО — це і є вступ до союзу), а не просто дружнім партнером. Говорить постійно, але реальних справ — тобто, становлення України як життєво необхідної для Європи — прямо скажемо, мізер. Ось і нині ми знову маємо проблеми з Європою саме через те, що говоримо про реформи, але не робимо їх. Принаймні, у таких масштабах, щоб Європа сказала: так, ви стаєте нашим союзником! Нині Європа говорить зовсім інше. Тому маємо те, що маємо: в України є в Європі друзі, але нема союзників.

Джо Байден, колишній віце-президент США. Фото з сайту www.ukrinform.ua

Допоможи іншому, тоді й тобі допоможуть

Нарешті, наша остання і найголовніша надія — США. Найголовніша, бо на сьогодні тільки допомога США може реально захистити нас від поширення військової агресії Росії за межі Криму і Донбасу. Зрозуміло, що і США ми, на жаль, не можемо назвати союзником, і з тієї ж причини: нам нічого запропонувати американцям рівноцінного за їхнє союзництво. Інша справа, що (так склалося) ми раптом стали цінністю для США як один з інструментів, що вони можуть використати у своєму глобальному протистоянні з Росією, яка чомусь вирішила “задерти хвіст” на найпотужнішу державу світу. Навряд чи нам варто пишатися з цієї нашої ролі, а головне — ситуація така, як і з Європою, тобто нема гарантій, що США врешті-решт не домовляться з Росією за наш рахунок. І, знову ж таки, наше вперте бажання говорити, а не робити, і з американцями створює ті ж проблеми, що з Євросоюзом. Одкровення Байдена про те, як він звільняв з посади одного “сучого сина” в Україні, красномовно показує, як ми все-таки далеко від того, щоб укласти зі США союзницькі угоди — усні чи письмові.

Правила, за якими у світі створюються міцні взаємовигідні союзи — незмінні тисячі років і не надто складні. Головне з них — будь сильним, будь здатним допомогти іншому, тоді й тобі допоможуть. Союз пропонують, а не просять. Ми подолаємо наші нинішні проблеми, включно з агресією Росії, коли зможемо пропонувати іншим союзи, а не просити їх не скасовувати антиросійські санкції.

 Юрій Сандул,
«Укрінформ»