Нещодавно стараннями добре відомого волинського краєзнавця Олександра Кравчука у селі Гаразджа, що неподалік обласного центру Волині, відкрили меморіал. Під високим хрестом на узвишші тут встановлені гранітні плити із прізвищами односельців, які були вбиті, вивезені на рабську працю або репресовані під час чи після Другої світової війни.

Імена. Прізвища. По батькові. Не у всіх — роки народження й смерті. Але усі — жителі лише цього волинського села. Люди, про яких збереглися відомості в документах, спогадах, публікаціях в ЗМІ.

Загиблих у 1939–1945 роках в лавах УПА та в українському підпіллі під час боротьби за державну незалежність України — 29 встановлених поіменно воїнів… Убитих чи вивезених німцями на каторжні роботи до Німеччини — 35 людей. Загиблих у лавах Червоної (Радянської) армії в боях з німецькими окупантами — 46 гаразджинців. Репресованих органами радянської влади, вивезених до Сибіру, тих, що віддали там життя, — 72 прізвища... Жертв провокацій органів НКВС та спровокованих ними братовбивств — 33 особи.

За кожним рядком на цьому меморіалі, що нарешті красномовніше слів розповів про те, що робилося на Волині у ті роки, — чиясь доля. Чиїсь сльози. Чиєсь втрачене назавжди кохання. Чиясь надія на старість, на те, що хоч горнятко води хворому буде кому подати. І завжди — сльози. Біль. Розуміння, що саме з цією конкретною людиною для когось перевернувся, затьмарився й назавжди став темним цей світ.

Коли я прочитав наведені вище цифри колезі, та раптом запитала: «То виходить, що німецькі нацисти нашому народові менших збитків завдали, ніж комуністи?» Це несподіване запитання змусило ще раз повернутися до тих гранітних плит. Уже з калькулятором.

Ось що вийшло: від рук німців село втратило 81 людину, а від рук комуністичних «освободітєлєй» — 134! Як вам це? Аналогічну «арифметику», висвітлення якої в радянські часи навіть теоретично було неможливим, можна нині побачити у багатьох волинських селах. Наприклад, у селі Маяки, де після здобуття нами державного суверенітету постав пам’ятник «Синам єдиної України». Тут, як стверджує чорний камінь, «від німців» теж постраждало значно менше людей, як «від своїх братів зі Сходу».

До глибоких роздумів спонукає й пам’ятник у селі Лаврів того ж таки Луцького району. Тут під час Другої світової сотня сельчан загинула в лавах радянської армії. І стільки ж — або в рядах УПА, або були репресовані за зв’язки з нею. «Може половина села бути бандитами, як описували їх завжди комуністи?» — запитав я в людини, яка ніяк не позбавиться комуністичної облуди в мізках. «Звичайно, ні!» — заперечливо похитав той головою...

Бо втовкмачений під час «політзанятій» науковий комунізм так і залишився такою самою фантазією, як наука про невинне зачаття. Чи безгрішність найбільшого в Росії наркоторговця Кіріла, який благословляє будівництво на сході України «руського міра» кадилом і «градами».

У такі речі як комунізм, де «від кожного — за можливостями і кожному — за потребами», або вірять, або ні. Століття тому дурман від професійних революціонерів (читай — нероб і кримінальників типу Леніна, Сталіна, Котовського, Камо тощо! — Авт.) голота не лише визнала як рідне, а й взяла на озброєння. Так, як дикун, у якого немає іншого виходу, хватається за камінь.

Зроблена більшовиками на німецькі гроші революція назавжди відкинула Російську імперію зі шляху світового цивілізаційного процесу. Що у 1913 році, нагадаю, мала чи не найвищі у світі темпи розвитку промислового виробництва. Людиноненависницька за своєю суттю комуністична ідеологія, утім, у всі часи забезпечувала безбідне й безтурботне життя комуністичній верхівці. А серед інших має непоправний гріх: дала взірець для виховання гідного учня — німецького нацизму. Спільні навчання, підготовка льотчиків для гітлерівської Люфтваффе, ізоляція інакодумців у концтаборах…. І нарешті — пакт Молотова–Ріббентропа про ненапад і дружбу, який і дав старт найбільш кровопролитній з усіх відомих людству воєн!

У кого ще є сумнів, що комунізм і нацизм — не два чоботи пара? У Нюрнбергу після завершення Другої світової війни нацизм був засуджений Міжнародним судом. А радянський привид-комунізм, що обіцяв загальне благоденство, тим часом уник того справедливого суду. Як один із переможців Другої світової. Що радянському народові вартувала тридцять чи скільки там мільйонів людських життів…

Утім, запізніле на два десятиліття рішенням нашого парламенту про декомунізацію України нагадало стару приказку: «Скільки шнурок не вився б, кінець йому таки буде!» І тепер уже абсолютно зрозуміло: стоптані кирзяки нацизму й комунізму українці тепер таки назавжди викинуть на смітник історії!

А з ними — й циніків на кшталт «генерального секретаря» Петра Симоненка. Того, який десятиліттями розповідав пенсіонерам про соціальну справедливість, а сам тим часом в парламенті обслуговував таких ненависних комуністичному вченню олігархів. І не тільки. Не за так. За рахунок чого й збудував під Києвом на півтора гектарах свій персональний комуністичний рай, що оцінюється нині в мільйони «капіталістичних» доларів.

Невже в Україні ще знайдуться ті, хто без грошей захищатиме комуністичну ідею?