З Костянтином Кукушкіним я був знайомий з дитинства — часто зустрічалися як суперники на футбольному полі. Потім довго не бачилися. А знову зустрілися завдяки нашому спільному знайомому Герою України, льотчику-випробувачу Олександрові Галуненку. Тоді Костянтин шукав журналіста, який зміг би працювати над збіркою воїнів-афганців, приуроченою пам’яті воїнів-інтернаціоналістів Олександра Давидчука і Миколи Личака, які загинули під час уже нинішньої війни — на сході України. Олександр Галуненко і порадив Кукушкіну автора цих рядків.
Ми з Костянтином з головою поринули у проект. Роки над Костянтином не владні — попри свій вік, він залишився людиною емоційною, мобільною, енергійною, лідером у колективі. Його особливо цінують люди за те, що він не з тих, хто кривитиме душею, завжди каже правду. До того ж, Костянтин Миколайович цікавий співрозмовник. Я попросив його оцінити введення радянських військ в Афганістан у 1979—1989 роках з погляду сьогодення. А ще цікавила точка зору учасників тієї війни на нинішню — на сході України…
Усе зрозуміли перед трапом літака
— Я вчився в школі-інтернаті. Цей перший життєвий досвід допоміг насамперед під час служби в армії, — розповідає Костянтин. — Мене виховували так, що потрібно було захищати не тільки територію своєї Батьківщини, а й її інтереси. Служба в армії — священний обов’язок кожного. Цим і користувалася держава. Ми були 18-20-річні хлопці. В душі вирували максималізм, романтика, певною мірою показуха перед своїми ровесниками. Перші вісім місяців армії я служив під Ленінградом, в Павлівському гарнізоні. Потім із трьох полків цього гарнізону сформували артилерійську батарею — 72 особи. Командири запевняли нас, що ми в жодному разі в Афганістан не поїдемо. Та коли перед трапом літака сказали, що летимо маршрутом Ленінград — Баку — Ашгабад, ми все зрозуміли. Певною мірою відчував емоційний підйом від думки, що потраплю в «гарячу точку». Далі — війна... Пам’ятаю перший бій, стрілянину, запах пороху, рикошети трасерів, осколки каменів. Від страху ноги тряслися. А потім звикли, як і до всього.
Звісно, хотілося додому. Бо вже накопичилася певна втома через умови проживання, побуту, словом — війна. За час служби написав близько 300 листів додому. Демобілізувався у травні 1981-го. Тоді ніяких державних пільг не було. Зараз багато кажуть про психологічну реабілітацію, про соціальну, професійну адаптацію військових. За радянської доби про це навіть не згадували. Можливо, саме тому багато афганців і спивалися, вживали наркотики, був і кримінал.
Держава звернула увагу на проблеми афганців тільки в 1983 році, коли вийшла постанова Ради Міністрів СРСР про пільги. До цього загиблих навіть ховали тихо. Серед бучанців також є полеглі на афганській війні. Це Дмитро Григоров та Юрій Олійник. На їхніх похоронах були кадебісти, які навіть забороняли робити світлини. Забирали фотоапарати, засвічували плівки. Ніби тієї війни і не було. І лише коли батьки полеглих та їхні сім’ї почали протестувати, керівництво держави замислилося.
Душмани все бачили по-іншому
Якби я знав майбутнє, знав, що країни, за інтереси якої я воюю, скоро не стане, що загине так багато хлопців, все одно не зміг би засуджувати свою присутність на тій війні. Я виконував обов’язок, виконував з честю. Але якби знав, що це все політичні ігри, в яких мене використовують як пішака, мабуть, не пішов би на неї.
Війна — це не правильно, тому що гинуть люди. Будь-які інтереси та питання можна вирішити дипломатичним шляхом. І все одно через якісь обставини війни таки розв’язують. Але будь-яка з них зрештою закінчується.
Якщо порівнювати війну в Афганістані з тією, яка триває на сході України, розуміємо, що радянський солдат увійшов в Афганістан через обов’язок присяги, обов’язок військової служби, обов’язок перед своєю великою батьківщиною — Радянським Союзом.
Натомість моджахеди, душмани, які не очікували жодної військової допомоги, обстоювали інтереси своїх покровителів. Якби не Радянська армія, там були б війська Сполучених Штатів або Китаю. Цивільні люди, які не воювали з шураві (історична назва радянських військовослужбовців у Афганістані), навіть приймали допомогу. Цивільні ставилися спокійно, лояльно до наших солдатів. Хоча бувало по-різному. Наприклад, людина йде в чалмі, руки за спиною, вітається, а коли машина проїжджає, стріляє в спину.
Люди воюють за свою землю
А ця війна тому наша, що саме на нашу територію прийшли люди зі зброєю. Ми воюємо за свою землю, за свій народ. Вважаю, що конфлікт, який розгорівся на Донбасі, планували давно, ще після розвалу Союзу, коли Україна стала незалежною, що зачіпало геополітичні інтереси Росії. Ми різні — на сході країни, на заході, в Криму. У нас різні історії, різні герої, різні кумири. Але територію маємо одну. Нас визнав світ як суверенну державу. Українській владі потрібно притримуватися політики об’єднання, поваги до різних історичних подій, різних героїв, одне до одного. А у нас усе робили навпаки.
Аби не було війни, слід бути нормальними й адекватними людьми. Будь-які суперечності треба вирішувати мирним шляхом, домовлятися.
Проте за Україну битимуся. Я народився в Україні, тут мій дім, тут поховані наші предки. Це наша Батьківщина. І своїх дітей виховуватиму так само. Я не знаю, що може бути вище за почуття патріотизму, яке спонукає людину захищати свою землю. Це щось внутрішнє, природне, інстинктивне. Вважаю, саме цим благородним почуттям керувалися загиблі на сході мої побратими-афганці Олександр Давидчук та Микола Личак. Вони — герої, істинні патріоти. Вічна їм пам’ять і слава.
ДОСЬЄ «УК»
Костянтин КУКУШКІН. Народився 1960 року в м. Бучі на Київщині. Воїн-інтернаціоналіст. Служив в Афганістані з лютого по липень 1980 року. Заступник голови Ірпінської регіональної організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). За його сприяння рік тому, саме 15 лютого, вийшов друком збірник афганців Приірпіння «Воїни-інтернаціоналісти проти війни».
Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+