ІСТОРІЯ

Багатьох замків, які водночас були і оборонними спорудами, в Україні давно немає, але пам’ять про них живе

Йду Лисянкою, давнім козацьким містом. Нині це селище міського типу, районний центр. Назустріч — заклопотані люди, поховалися в тінь від спекотного сонця невеликі будинки. Щебечуть зграйки дітей, проїжджають автомобілі. Все, як звичайно. Тільки здається, що он там, де почав розсіюватися пил з-під коліс легковика, промайнули обриси чудернацької будови, схожої на старовинний замок. Промайнули й розтанули.

За набіг татари забирали 50 тисяч душ

Писемна історія Лисянки починається з 1593 року, коли в місті замок уже існував. Заснування Лисянського замку науковці відносять до початку або середини XV століття. Тоді він був укріпленою фортецею оборонної смуги південних кордонів Київщини разом з Черкасами, Звенигородом, Брацлавом, Вінницею, Хмільником. За польського панування замок був форпостом на дорозі татарських набігів, цим самим утворювався бар’єр між Польщею та степом. Чорний шлях («Джорна іслях») розпочинався від Перекопу, переходив на правий берег Дніпра, далі йшов до річки Інгулець і біля Чорного лісу повертав на нинішню Черкащину. Це місце було збором татарських військ.

Можливо, від Чорного лісу і пішла назва «Чорний шлях», а скоріше від чорного горя, нещастя, лиха, які йшли цим шляхом. Лише за двотижневий похід татари захоплювали понад 50 тисяч душ мирного населення. З 1593 по 1622 рік в урочищі Лисянка лежав попіл згарищ і не було жодної людини — всі або загинули в нерівній битві із зайдами, або потрапили в полон. Однак, як підтверджує відомий український історик Максимович, «...Город Лисенка, батьковщина Михайла Хмельницкого, батька Богданова, был вновь устроен, укреплен Иваном Данилевичем по грамоте Жигмунда III, датой 1622 года».

Укріплений Лисянський замок з висячими на стінах гарматами не раз ставав на заваді турецько-татарським ордам. Тут у 1648 році сформовано Лисянський козацький полк, першим полковником якого був легендарний ватажок Максим Кривоніс.

Сама Лисянка була в центрі гайдамацьких подій 1768 року. Історичні джерела свідчать про те, що Лисянський замок напередодні повстання мав чотирикутну форму з баштами по кутах. У кожній башті були гаківниці — гармати, підвішені на гаках. Замок був оточений високою огорожею, а в самій фортеці перебував значний гарнізон, було достатньо боєприпасів.

Як розповідає історія, під час монголо-татарської навали Лисянка і навколишні території були повністю спалені. З того часу люди це місце називають Лисиною, гору на шляху до Черкас — Лисою, річку, що протікає під горою, — Лискою, а відроджене поселення — Лисянкою. Це містечко оспіване у творах багатьох письменників, зокрема Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.

У Лисянці час зруйнував не тільки замок, а й Михайлівську церкву. Її відбудували в 2000 році. Фото з сайту beket.com.ua-lysyanka

Місто з магдебурзьким правом

А колись воно таки було чималим містом. Мало багато церков, а населення налічувалось до 30 тисяч! У 1622 році Лисянка отримала магдебурзьке право. Місто стало значним козацьким форпостом.

«...Лысянка была замечательна своим многолюдством, воинственностью и любовью к отечеству своих жителів, так что, по замечанию одного летописца, татары не смели приближаться к ней на сто верст», — так писав Лаврентій Похилевич. Але історія була безжальною до Лисянки, зануривши її у кривавий вир військових подій, після яких вона так і не змогла оговтатися. Досить згадати тільки низку козацьких повстань, очолених Северином Наливайком, Тарасом Федоровичем (Трясилом) та іншими. Козаки-лисянці брали участь у визвольній війні другої половини XVII ст. У 1651 та 1657 роках Лисянка на короткий час стала полковим містечком. Про цей факт свідчить власноручний запис на Євангелії лисянського сотника Д. Якимовича.

Цікавий факт з історії козацького часу: у літописі Самовидця згадується Михайло Хмельницький як громадянин Лисянки. Окремі дослідники стверджують, що батько Богдана Михайло Венжик народився у Лисянці або певний час проживав тут. Спочатку він служив при коронному гетьманові Жолкевському, був збирачем податків та обліковцем, а потім підстаростою... Таке становище дало йому в руки значні прибутки, і він зміг придбати собі хутір Суботів під Чигирином. За браком документальних джерел поки що неможливо довести, що саме Лисянка є місцем народження його сина Богдана Хмельницького.

Руїни нагадували про різанину

Уперше Лисянку було спустошено у 1630 році під час повстання Тараса Федоровича (Трясила). Зробили це польські війська під проводом відомого своєю жорстокістю коронного стражника Самійла Лаща. Лащ вирізав тоді усіх чоловіків, жінок і дітей, які не встигли втекти, а місто спалив. Але Лисянка відновилася. У період визвольної війни це вже було велике місто. Однак у 1664 році його знову спалили. Це зробив польський гетьман Стефан Чернецький під час свого походу на Чигирин. Ще двічі Лисянку зруйнували в період польсько-козацько-татарської війни 1666-1671 років.

У XVIII столітті Лисянка належала польським князям Яблоновським, які звели у містечку новий чотирикутний кам’яний замок, оточений валом та дерев’яним частоколом. Охороняв замок значний гарнізон, складений із польських найманців та українських козаків. У 1768 році, під час Коліївщини, Лисянський замок, в якому зібралась велика кількість польської шляхти та євреїв, оточили гайдамаки. Вони показали жовнірам Золоту грамоту — легендарний документ, згідно з яким повстання проти поляків підтримувала російська імператриця Катерина II.

Побачивши грамоту, українська частина замкового гарнізону перейшла на бік повстанців і відкрила ворота. Гайдамаки вдерлися до міста, й почалася різанина. «Бенкет у Лисянці» — так назвав жахливе винищення поляків і євреїв, вчинене гайдамаками, Тарас Шевченко. Але поляки страшно помстилися її жителям після придушення повстання. Загін полковника Стемпковського захопив Лисянку і стратив 600 жителів. Місто знелюдніло й занепало. Ще понад сто років руїни замку нагадували лисянцям про жахливі події 1768 року.

Радянський період усе зруйнував

На початку XIX століття поляки збудували у Лисянці кам’яний католицький монастир ордену францисканців. У комплекс монастиря входили великий костел, келії, лікарня та богадільня. Все це було зруйноване в радянський період. Подібна доля спіткала й православну Михайлівську церкву, збудовану в другій половині XIX століття. Великий мурований храм зачинили у 1961 році, а наприкінці 70-х років минулого століття він повністю зруйнувався.

Нині до пам’яток Лисянки можна віднести лише залишки старовинного панського парку. Також заслуговує на увагу велика п’ятибанна Михайлівська церква, яку у 2000-му звели замість зруйнованої. Поряд із церквою стоїть будинок священика, прикрашений величезним розписом.

Поблукати тут, подихати історією, згадати тих, хто колись ходив по цій землі, — це нині приваблює багатьох туристів-мандрівників. Не кажучи вже про краєзнавців, істориків. В історичних джерелах знаходимо відомості про колишніх жителів цього краю. Рід Яблоновських (можливо, Кароль Яблоновський), який був власником лисянських угідь, разом із католицьким монастирем збудував новий замок і разом з ним заклав поблизу розкішний сад.

Відомий український письменник та драматург Михайло Старицький у своєму творі «Останні орли», описуючи події масового збройного повстання українського народу 1768 року проти польських землевласників, що увійшло в історію під назвою Гайдамаччина, докладно змальовує сам парк і замок пана Кшемуського, керуючого маєтностями Радзивіла на Київщині: «...На вершині положистої невеликої гори, вкритої синіми хвилями лісів, що бігли вдалину, на широкій просіці височіли зігнуті колінами зубчаті високі мури замку з прорізаними в них бійницями і двома круглими вежами по краях; із-за цих стін підіймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрівля самого замку й дивилася слуховими вікнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло підніжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретів; до цього ставу збігав од замку по горі розкішний тінистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квітниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам’яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, біля якої завжди стояли баркаси й розмальовані дуби для панських прогулянок...».

Був колись замок. І розтанув у плині віків. Давно вже й руїни стерлися. Тільки пам’ять, ніби вартовий біля бійниці, все нагадує про фортецю, яка оберігала український люд. Чимало є замків на Черкащині, які збереглися хоча б частково до наших днів. Але були й такі, як Лисянський, які відіграли в історії свою особливу роль. Якщо нині не час ставити питання про їхнє відтворення у зв’язку з економічною ситуацією, то варто хоча б пам’ятати про них.