ТРАДИЦІЯ

Вистави за творами Івана Франка — неодмінні і в репертуарі  Національного академічного драмтеатру ім. І. Франка

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

«Украдене щастя» — візитна картка колективу — на кону вже понад півстоліття! Перша прем’єра (з легендарними Наталією Ужвій, Амвросієм Бучмою, Віктором Добровольським і Гнатом Юрою-режисером) відбулася ще 1940-го. 1956-го постановку було оновлено, а 1979-го Сергій Данченко створив нову версію (з Богданом Ступкою в ролі Миколи Задорожного). Цей твір — наріжний камінь творчості письменника і творчої біографії театру. Винятково суголосна йому повість (котра, по суті, врівень із романом) «Перехресні стежки». 1956-го її на франківській сцені поставив Михайло Гіляровський. Однак, як пояснює нині режисер театру Дмитро Чирипюк, то була спроба «осягнути неосяжне» — донести до глядача мало не весь роман.

Ідея репрезентувати «Перехресні стежки» в 2012-му належить художньому керівникові театру Богдану Ступці. Писати ж п’єсу за мотивами однойменної повісті І. Франка довелося Д. Чирипюку. Творча група свідомо перенесла події твору в 1920—1930-ті (Франко написав «Перехресні стежки» 1900-го) у Львів, бо вважає, що становлення буржуазії, яке відбувалося в ті роки, схоже на явища сьогодення. Втім, головними героями і автентичного твору, і нещодавно написаної п’єси залишаються успішний адвокат Євгеній Рафалович (Олександр Форманчук), його колишній наставник Стальський (Петро Панчук) і Регіна, дружина Стальського (Олена Фесуненко, Тетяна Міхіна). А кульмінацією — візит Рафаловича до Стальського. Воліючи відзначити 10-річчя свого шлюбу з Регіною, Стальський запрошує Рафаловича до свого помешкання… Ніхто з цієї трійці не очікує, що Рафалович упізнає в Регіні своє колишнє кохання. Зміни, яких упродовж десяти років зазнали ці троє, значні: Рафалович став людиною, котра опікується своєю кар’єрою та впливовими зв’язками, Стальський — чоловіком-садистом, Ре∂іна — істеричною жінкою, не спроможною чинити опір своєму «господарю».
 

Андрій АЛЕКСАНДРОВИЧ-
ДОЧЕВСЬКИЙ,
сценограф:

— Застосувавши комп’ю- терну графіку (її виконала Ірина Александрович-Дочевська), ми вдалися до експерименту. Вирішили так: Регіна, споглядаючи нічне небо, бачить зірку-примару. Від неї, власне, і віддзеркалюється її справді примарний світ. У сценічному просторі чимало дзеркал, і те, що вони схожі на лезо бритви, — не випадковість.
 

Юрій ШЕВЧУК,
композитор:

— Перш ніж зануритися в роботу, я вивчив макет, скомпонований із дзеркал. Літературний матеріал надзвичайно експресивний, тож я надумався відштовхнутися від жанру. Звернувся за порадою і до свого педагога Тамари Гнатів. Тамара Францівна пояснила, що в 1920—1930-ті популярними були і вальс, і танго… Музику до постановки почав писати з дитячої колискової; втім, у виставу вона, зрештою, не потрапила. Поза тим, і танго, і вальс, які лунають зі сцени, народилися саме з інтонації цієї колискової. Радий, що до запису музики долучився Національний ансамбль солістів «Київська камерата».
 

Дмитро ЧИРИПЮК,
режисер:

— Мене не полишали асоціації, пов’язані з Достоєвським. Можливо, через це у виставі і з’явилася мізансцена на містку (у своїх творах Федір Михайлович частенько описував канали Петербурга, його набережні). Мене запитували, чи не створюватиму я виставу, споріднену з кінофільмом «Пастка», знятим 1993-го Олегом Біймою за повістю «Перехресні стежки» з Богданом Ступкою та Ольгою Сумською в головних ролях. У жодному разі. Висловлюю окрему подяку Олександрові Форманчуку: грати персонажа, який не говорить, а здебільшого слухає, надзвичайно складно. Інші головні ролі надають акторам змогу купатися в словах, тоді як Олександр мусить репрезентувати Рафаловича, послуговуючись тільки внутрішньою напругою.
 

Петро ПАНЧУК:

— Створюючи образ Стальського, я акцентував злопам’ятство цього персонажа, намагався увиразнити той шлях, яким гріх (злопам’ятство, певна річ, — у цій категорії) сягає свого апогею, адже гріх — ненаситний; заглибившись у нього, людина навіть може вкоротити собі віку… А Стальський, якого зіграв у фільмі Богдан Ступка, — це чоловік, який любить свою дружину. Окрему лінію у виставі уособлює божевільний сторож Баран (Олег Стальчук, Юрій Ребрик). Він сновигає містом у пошуках антихриста. Зрештою, нещасний віднаходить його в Рафаловичі. Трагічна історія кохання сторожа служить застереженням і немов попереджає про небезпеку трійко головних героїв, однак до Барана ніхто не дослухається. Напружена внутрішня боротьба між божественним і диявольським, по суті, увінчалася перемогою Бога тільки в душі цього самотнього чолов’яги. Образ юродивого, його світовідчуття змушують розмірковувати про трансцендентні речі, і це багато важить, оскільки справжнім мистецьким твором є тільки той, який допомагає долати межі буденного.

Письменник не був ідеальною людиною. «Значний вплив на моє життя (а значить — мою літературу) мали зносини мої з жіноцтвом», — писав він. Та пошук ідеалу жіночності не приніс йому щастя, навпаки — збагатив порожнечею.