«Мои деды погибли на фронте, поэтому для меня это праздник», — сказала у бліц-інтерв’ю одному із загальнонаціональних телеканалів учасниця урочистостей, присвячених Дню визволення Києва від гітлерівських загарбників. Мене ці слова шокували. Однак для тих, хто справді святкував у цей день, вони, мабуть, були зрозумілі. Бо інакше б вони кілька разів на рік не вітали б колони ряжених, які нібито представляють ветеранів війни, і не покладали б квіти до придуманих меморіалів, забувши про справжні могили загиблих у цій страшній війні.

Та й де ті могили, якщо тільки через сім десятиліть після кривавої бійні по-людському ховають полеглих. Чому їм не віддали останню шану одразу після війни і з почестями не віддали землі, яку вони захищали ціною життя? Чому в нас так багато могил невідомого солдата? Відступали ж бо наші війська лише в перші півтора року війни. Тоді й справді досить часто не було можливості поховати загиблих. З 1943-го армія наступала, але перемагала не зброєю і талантом воєначальників, а мільйонами жертв, значна частина яких чомусь залишилася невідомою чи пропалою безвісти. Хіба на звільнені землі не поверталася радянська влада, не було комендатур, які мали б подбати про загиблих?

Скоріш за все цих людей не цінували ні живими, ні мертвими. Інакше б їх не кидали на високі кручі в районі Букрина, перетворені німцями в неприступний «східний вал». Не змушували б форсувати на підручних засобах широченну ріку, яка наскрізь прострілювалася з високого правого берега. Не кидали б у воду все нові й нові військові частини, тупо намагаючись взяти плацдарм на такій пересіченій місцевості, де не лише танки і артилерія не пройдуть, а й піхота застрягне.

Як це насправді було, засвідчив російський письменник Астаф’єв: у річку кидали 25 тисяч бійців, на лівий берег виходили 3 — 5 тисяч… Однак із завданням впоралися: до чергової річниці більшовицького перевороту Київ визволили. І дарма, що поклали сотні тисяч життів. Дарма, що викосили під корінь чоловіче населення сотень сіл на Лівобережжі. У цивільному одязі, з однією гвинтівкою на трьох, поспіхом зібраних юнаків кидали у бій проти регулярної німецької армії. За наслідки ніхто не відповів, адже далеко не всі призовники проходили за мобілізаційними документами.

Дивуватися нема чому. Бо хіба менше жертв було під час оборони Києва, коли через упертість вождя народів війська вчасно не відступили? В оточення потрапили понад 600 тисяч. Тих, хто вижив, чекали якщо не німецькі, то радянські табори і штрафбати. Та й що там ті 600 тисяч. Злощасний Південно-Західний фронт, який захищав і визволяв Україну вже перейменованим, німці розбивали мало не вщент тричі. Однак поповнення гарматним м’ясом ішло спочатку з-за Уралу, а потім зі звільненої України.

То, може, вже пора хоча б через 70 років з тих страшних часів пом’янути невинно убієнних, впорядкувати на цвинтарях могили визволителів (адже вони майже всі там) і не влаштовувати на кістках досі не похованих потішні паради та флеш-моби, забувши навіть про хвилину мовчання. Я маю право сказати ці гіркі слова, адже сама є донькою добровольця-фронтовика, якого вже давно нема на цім світі. Як і його однополчан. Війна ж бо не додала їм ні здоров’я, ні довголіття. Перепрошую тих небагатьох щасливчиків, кому Бог дав дожити до дев’яноста. Хоч навряд чи я їх образила, адже на вуличних маршах у дні, які мали би бути поминальними, вони рідко бувають і давно вже не потребують фронтових 100 грамів.