Завод на Видубичах після ГогольФесту знову перетвориться на гарбуза. І в останні фестивальні дні, що трохи гірчили завершенням свята, мені хотілося поговорити не з організаторами, не з митцями, навіть не з відвідувачами-зірками. Зі своїх брудних і ще працюючих цехів за усім, що відбувалося протягом тижня, мовчки спостерігали працівники заводу. Вони не виявляли особливого інтересу до людей, які бігали навколо і робили багато галасу з нічого. Витирали засмальцьованими руками засмальцьовані щоки, спльовували набік і далі ремонтували двигун. Дуже поетичний народ, між іншим. Чому нікому не спало на думку зробити інсталяцію за участі слюсарів та бригадирів? Або покласти на музику котрийсь із їхніх діалогів? 

Надзвичайно привітним був до мене водій Юрій. Чесно зізнався, що гадки не має про те, що тут відбувається, але залюбки подивився б якусь виставу чи послухав би музику. «І добре, що на стінах тепер можна щось почитати», — ділиться чоловік враженнями від графіті. Неохоче йшов на контакт Микола. Молодий хлопець не так давно працює на заводі слюсарем і знає, що таке ГогольФест. У нього багато роботи, тож на те, щоб знайомитися із досягненнями сучасного мистецтва, просто не має часу. Ніхто з опитаних працівників не скаржився на те, що їм якось заважає фестиваль чи його учасники, хіба що я вешталася де не слід і відволікала їх від роботи. Гадаю, якщо вони здатні оцінити вуличне графіті, то точно не закидали б помідорами музикантів чи акторів… Якби тільки знали, що в сусідньому павільйоні відбувається щось цікаве і що їх теж запрошено…

«Митці є митці. Вони дуже вдячні за допомогу, але не завжди пам’ятають наші імена», — говорить представниця не менш важливого прошарку фестивалю – волонтерів. Одні з тих, чиїми силами робився ГогольФест. Ці люди, як на мене, пишалися своєю дотичністю до події. Створюючи свято, на грудях носили бейдж, а на плечах – дошки й інший реманент. «Ми прийшли, щоб прислужитися мистецтву, не стояти осторонь, коли у столиці відбувається щось подібне, – розповідали вони мені. — Працюєш близько двох годин на день, робиш щось складне або не дуже, наглядаєш за інсталяціями — ось плата за те, щоб бути в «темі». І судячи з кількості людей із відповідними написами на бейджах, народ у цій «темі» хоче бути.

Відвідувачів вистачало. Вони були різні, із різними уявленнями про мистецтво, смаками та преференціями, але ГогольФест зумів їх об’єднати і кожному запропонувати те, що йому подобається чи щось до того наближене. Хтось не покидав інді-сцени, хтось оселився в кінотеатрі, хтось плювався і казав, що не розуміє цього мистецтва. Але кожен із цих «хтось» вважав за необхідне прийти і подивитися.

Щодо думки про особливу атмосферу, то про це доводилося чути не раз: «Тут так легко спілкуватися. Здається, я без проблем можу заговорити навіть із найпафоснішим «хіпстером».Такі комфортні умови створювали самі відвідувачі, лишаючи трабли й нудьгу ще десь на виході з метро «Видубичі». Люди йшли сюди відпочивати від буденності, йшли по частинку розумного, доброго й вічного.

«Одного я не розумію: чому саме ГОГОЛЬфест? Це що, тепер такий лейбл чи як?» — почула від когось. Чи надто я перебільшу, якщо скажу, що Гоголь таки став лейблом? Хорошим, не попсовим. Яким він був цього року – вдалим чи не дуже, вирішуватиме кожен із глядачів. А їхня кількість на фестивалі свідчить про важливість і потрібність таких заходів такого ∂атунку.