Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова Української
спілки ветеранів Афганістану

"Ставте будь-які запитання!" - Від часу нашої останньої особистої зустрічі минуло майже 13 років, але у правиці Сергія Васильовича відчувається така ж прихована сила, а з очей струменять упевненість воїна, правота патріота і, водночас, певна втома людини, яка не належить сама собі...

Зазвичай увага преси до воїнів-афганців та незмінного голови УСВА прив'язується до конкретних дат - днів введення та виведення радянських військ, 9 травня або, скажімо, річниці заснування спілки. У перервах між ними вони перебувають дещо у тіні владного, але аж ніяк не суспільного сприйняття.

А поговорити з цією людиною, у молодості як дві краплини води схожою на улюбленого багатьма кіногероя лейтенанта Тарасова, завжди є про що. Тим більше, що Сергій Васильович - герой не далекий кіношний, а справжній, реальний, близький і, що особливо цінно, сучасний.

Спорт, романтика і важка праця

- Що вам, простому хлопцеві з Черкащини, знадобилося для здійснення мрії більшості юнаків тодішнього Радянського Союзу - стати воїном-десантником, пройшовши вишкіл профільного Рязанського училища?

- Про армію я мріяв з дитинства, як і багато моїх ровесників. Реальністю ця мрія почала ставати у Мінському суворовському училищі, куди направляли тих хлопців з України, хто вивчав німецьку мову. Батьки поставилися з розумінням, і я досі не шкодую, що опинився саме там. Здобуті розряди з військового багатоборства, дзюдо й лижного спорту вселили впевненість у власних силах.

Завдяки спорту, знанням і міцному здоров'ю ми з кількома однокурсниками-кадетами отримали в Рязані "зелене світло" без проблем. Так само без особливих проблем і навчалися.

- Навчання в елітному училищі, мабуть, не було легкою прогулянкою?

- Багато хто думає, що, зодягши тільняшку і берет, він одразу стане фізично сильним, витривалим. А спробуй-но крос пробіжи, підтягнися тощо. Командир нашого взводу був майстром спорту з військового багатоборства, то він постійно знаходив нам додаткові навантаження. Скажімо, між закінченням ранкових занять і обідом ми встигали пробігати кілометр на фіксований час, що не було передбачено загальною програмою. Взагалі навантаження були дуже великими - з ранку й до самого вечора. Плюс до всього ще й самі себе "вантажили" - у перервах по кілька підходів віджимання, підтягування на максимум. А перед ранковою зарядкою, яка у десантних військах триває годину, настирлива молодь устигала пробігтися або скупатися в ополонці. Я вже не кажу про різнопланову освітню підготовку, тож важка робота майже одразу відкинула вбік юнацьку романтику.

Не дивно, що багатьом, хто прийшов саме на її хвилях, довелося забути про повітряну мрію. Залишилися ж міцні тілом і духом хлопці, віддані своєму вибору. Результатом цього стало те, що на 30-річчя нашого випуску з'явилося сім генералів, найвідоміший з яких - Володимир Шаманов, нині командувач повітряно-десантними військами Росії.

Практикувалися й часті перевірки військових училищ, змагання серед них. Заявив я, що в мене на момент однієї з них було вже сім спортивних розрядів, - підтверджуй, будь-ласка, на вибір.

- Вітебська дивізія ВДВ, у складі якої був і лейтенант Червонописький, ледь не першою ввійшла до Афганістану в грудні 1979 р. Чи були ви готові до такого повороту долі, і які були перші враження від чужої країни?

- Лише в повітрі, розірвавши пакети, ми зрозуміли, куди летимо. Що згадується? Молодечий запал, азарт перед невідомістю. У той момент мене хвилювало інше. Я летів командиром корабельної групи Ан-22, яка мала вручну розвантажити шість бронеоб'єктів разом із боєприпасами до них і сухпайками. Часу на це відводилося рівно стільки, скільки літак вирулює на смугу після приземлення до відкриття рампи. Розшвартувати БМД, підняти їх на повний кліренс, руками виштовхати бронемашини на "зльотку" і так само руками вивести їх звідти - режим конвеєра не залишав часу на тривалу зупинку "Антея". Літак сідав, вирулював на злітну смугу, швидко вивантажувався і знову здіймався в небо. А за ним одразу ж підходив наступний. Разом із екіпажем Ана і взводом молодих солдатів, які тільки прийняли присягу, нам знадобилося для цього не більше 15-ти хвилин. Це було перше пекельне випробування на чужині.

Як бачите, про щось розмірковувати часу не було. Згодом, віддихавшись, почав роздивлятися довкола. До того ніколи не бував в Азії, тож споглядав усе з широко розплющеними очима: новими були архітектура, звичаї, мова, клімат. У грудні в Кабулі, розташованому на висоті 1200 м над рівнем моря, не дуже спекотно. Шапка та інше зимове військове спорядження були у цьому різко континентальному кліматі аж ніяк не зайвими. На відміну від субтропіків Джелалабада, куди нас пізніше й перекинули в такому вигляді, а зустрічали нас місцеві хлопці мало не в трусах, крутячи вказівними пальцями біля скронь.

Вразив і високий перепад денних і нічних температур до двадцяти градусів. На перших порах, коли ще не було пічок, вся рота - офіцери і солдати у повному обмундируванні -вкладалися спати на один тент від БМД, іншим вкривалися по вуха. А вранці було несила встати, бо кров у жилах і рідина у суглобах застигали настільки, що одразу підвівшись, людина падала, наче підкошена.

- То вас одразу кинули на передову?

- У багатьох інтернетівських посиланнях згадується, що я був першим комендантом кабульського аеропорту. Це правильно лише номінально. Ну, який з мене комендант чи тиловик? По суті, мій взвод удень відпочивав, а вночі заступав на охорону і оборону території. Разом із військовими радниками ми приймали літаки, підтримували порядок, охороняли речі й вантажі тощо.

Стріляти жодного разу не довелося. А от похвилюватися у передчутті бою... Коли ми супроводжували посадку на літаки бригади місцевих вояків, яку доправляли вгамовувати повсталі частини афганської армії, була серйозна небезпека й підозра, що зараз вони лояльні, а за хвилину можуть зчинити заколот. Вони і ми при повному озброєнні. Важко навіть уявити, що могло б трапитися на аеродромі, якби спалахнула неприязнь. Усім було б мало місця.

Потім воював, як усі, був командиром роти. До своєї другої афганської річниці не дотягнув якийсь місяць - 11 листопада 1981 р. наша бойова машина підірвалася на протитанковій міні. Вважай, мені пощастило, бо я стояв на тій сидушці, на якій мав би сидіти. Командир взводу дістав контузію, а механік-водій та оператор-навідник загинули на місці. Такі от справи...

Бути пенсіонером? Нізащо!

- Важко уявити, через які терни вам довелося пройти. Що допомогло витрамати біль і страждання, звідки взялися сили здолати себе?

- Одразу вирішив для себе: обов'язково ходитиму й житиму повноцінним життям. З одного боку, дуже допомогла фізична й психологічна підготовка кадрового військового, до якої додався молодечий гонор: невже я, офіцер-десантник, можу поступитися випробуванням долі, показавши всім власну слабкодухість? Не можна було цього допустити. А з іншого, - вдячний моральній підтримці батьків і нареченої, які не гаючи часу приїхали до Ташкента, куди я потрапив після поранення. Приблизно за тиждень вони перевезли мене до Києва у військовому госпіталі якого я й провалявся майже рік і де вчився наново ходити. Згодом відгуляли весілля. Маю двох дорослих дітей. Все нормально, життя триває...

Перша межа - між армією і пораненням - стала історією. А от друга - між госпіталем і цивільним життям - тільки вимальовувалася...

- На пенсію я не збирався однозначно. Добрим словом хочу згадати на той час першого секретаря Черкаського міськкому партії Володимира Сокоренка, завдяки якому я отримав трикімнатну квартиру, почав активно вести комсомольську роботу. Ніхто мене за вуха до праці не тягнув, сам доводив свою придатність і професіоналізм.

Працювати було нескладно, бо ті навантаження, до яких звик на службі, аж ніяк не можна було співвіднести з цивільними. Одного разу, сидячи в кабінеті, подумав: я тут у теплі, а хлопці десь на полігонах паряться. Ці два стани взагалі порівнювати не можна.

Пишаюся дітьмиі хочу онуків

- Життя триває. Діти підросли, обрали свій шлях...

- З дітьми полюбляємо полювання, риболовлю, техніку, швидкість. У сина за плечима Інститут народного господарства й Академія МВС, нині працює помічником судді. А після закінчення школи я заліз у Ан-2 і особисто благословив його в небі на перший парашутний стрибок. А вже в академії у нього єдиного був парашутний знак, на якому красувалася цифра "7". Не хочу хвалитися, але люди кажуть, що він порядна, надійна, справедлива людина. Юридичний шлях обрала й дочка, яка у 24 роки вже керівник апарату серйозної правничої фірми. До слова, з моєї легкої руки вона володіє зброєю не гірше за вправного стрільця.

Маю до них лише єдину претензію: заміж не виходять і не одружуються. Я ж онуків хочу, а вони кар'єру роблять...

- Ви обмовилися про риболовлю...

- Природа, ночівля в наметі, вудка в руках - жоден санаторій не порівняти з таким відпочинком. А коли до цього додати власноруч зварену запашну юшку чи хрустке м'ясо на вогнищі, тоді слова втрачають будь-який сенс...

До речі, ще в Рязані один хлопець з Архангельська навчив мене варити справжню потрійну юшку, перший відвар якої складається з луски (обов'язково у марлі), другий - з білої риби (лящ, плотва тощо). Ці два "шари" потім відкидають. А на третій раз закладають хижаків - щука, судак. Після додачі чарки горілки і певної витримки задоволенню просто немає меж.

Та й на домашній кухні не пасу задніх, умію готувати будь-які страви: борщі й супи, гриби та м'ясо, овочі й картоплю. Взагалі, з армії багато речей роблю власноруч: принаймні, прасувати сорочки і брюки дружині "не довіряю".

P. S. Пам'ятаючи про готовність Сергія Васильовича до різних запитань, багато з них залишив поза цим матеріалом, сподіваючись на подальші цікаві та актуальні зустрічі з цією неординарною людиною і чудовим співрозмовником.

ДOСЬЄ "УК"

Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ. Народився 1957 р. 1978 р. закінчив Рязанське вище повітряно-десантне командне училище, а 1999 р. - Національну академію внутрішніх справ України. У 1979 - 1981 рр. проходив службу у складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Був тяжко поранений, втратив обидві ноги. Делегат І З'їзду народних депутатів СРСР. Понад 20 років незмінно очолює Українську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Нагороджений понад десятьма орденами України та інших держав.