Під час останньої поїздки до Республіки Білорусь на очі несподівано потрапило творіння «Орел і горобці», опубліковане газетою «Вечірній Брест» з красномовним підзаголовком «Малоросійський літопис». Не цитуватиму автора цього пасквілю, щоб не тиражувати висловлювання, породжені хворою українофобською уявою цієї особи. Хоча і без належного реагування залишити їх не варто, оскільки вони озвучені не в приватній бесіді, а через газету.

Українська влада визнана всім світом. Крім «старшого брата»

Тому закономірно, що на цей пасквіль досить різко відреагував Генеральний консул України у Бресті Олег Мисик.

«Українська сторона ознайомилася з матеріалом так званого оглядача Г. Геращенка під назвою «Орел і горобці. Малоросійський літопис», — написав український дипломат виконуючому обов’язки головного редактора «Вечірнього Бреста», засновникам цього видання та ЗМІ Брестської та Гродненської областей. — Не варто зупинятися на мерзотності стилю. До самого ж змісту необхідно зробити кілька зауважень. Перше: до відома так званого журналіста, назва держави, про яку він веде мову — УКРАЇНА. Малоросією дозволяла собі її називати царська Росія. Друге: згідно з міжнародними стандартами журналістської етики (якщо автор з такою знайомий), оглядач, який себе поважає, тим паче — не резидент країни, про яку пише, не дозволить собі називати боротьбу народу за свій шлях розвитку політичною вакханалією і трагікомедією. Тим більше, що у цій боротьбі загинуло багато людей. Майдан у Києві нині став символом СВОБОДИ. Щодня  тисячі українців, громадян інших держав, представники дипломатичних місій та офіційних міжнародних делегацій приходять сюди вклонитися пам’яті жертв авторитарного режиму».

Генеральний консул України у своєму листі зазначив також, що автор має усвідомити: нова влада в Україні обрана і призначена законно, конституційною (!) більшістю парламенту, вона легітимна і визнана усіма лідерами світового співтовариства. Але щоб авторові це зрозуміти, йому варто було б мати хоча б елементарні знання українського законодавства та норм міжнародного права.

У непрості часи багато білорусів висловили українцям справжню братню підтримку. Фото Володимира ЗAЇКИ

Смерть людей — не тема для зубоскальства!

Ознайомлення з несподіваною публікацією в братній країні та відповідна реакція на неї української консульської установи в Бресті особисто в мене викликала запитання.

Якщо Г. Геращенко засланий «козачок» путінського режиму і подібними публікаціями заробляє своїх сто чи двісті доларів (бо ж на новобудови Сочі, де заробити можна було більше, не їздив!) — то це одна річ. Гроші ж, як відомо, не пахнуть!

Якщо ж блогер, як представляють його деякі видання, просто обмежена особа чи «нульовий аналітик» — то вже річ інша. Але і в такому випадку він мав би знати, що вихована людина не може дозволити собі публічно навішувати на когось образливі ярлики. І тим паче — називати трагікомедією повстання народу, який піднявся з колін. І ціною понад сотні вбитих і півтори сотні зниклих безвісти, тисяч покалічених своїх синів і дочок повалив наскрізь корумповану владу на чолі із «двічі несудимим» В. Януковичем.

Владу, яка державний бюджет держави перетворила для себе на «общак», з якого виросла небачена патологічна, клептократична розкіш «Межигір’я», маєтків генпрокурора та інших «слуг народу», мільярди на таємних рахунках в офшорах, 42 кілограми золота та майже сім мільйонів доларів США в банківській упаковці, знайдених при обшукові в будинку міністра Ставицького тощо.

Український народ, до тривалого мирного протесту якого минулий режим так і не дослухався, використав своє право на повстання проти такої влади. І якби автор «Вечірнього Бреста» був журналістом, то, промоніторивши, приміром, інтернет-простір нашої держави, зміг скласти реальну, а не викривлену картину того, що відбувалося. Хоча б з почуття професійної солідарності. Адже при висвітленні євромайданного протистояння за короткий час з боку колишньої влади насилля зазнала нечувана рекордна кількість журналістів — майже дві сотні!

Але це, звісно ж, за умови, що «писар» — не «козачок» засланий. Бо «козачки» на відміну від журналістів, яким у певний момент може справді бракувати правдивої інформації, ніколи не піднімаються з колін. Адже в такому положенні легше першим спіймати те, що кидають із барського столу…

А тепер — про особисте

…Чотири десятиліття тому на території Білорусі проводилися масштабні військові навчання. Нам, чотирьом рядовим 56-го окремого батальйону зв’язку знаменитої 24-ї тричі червонопрапорної, орденів Олександра Суворова та Богдана Хмельницького Самаро-Ульяновської Бердичівської Залізної дивізії, доручили змотати на котушки восьмикілометрову телефонну лінію. Коли ми — змучені і голодні 18-річні хлопці — прийшли туди, де був її кінець, то застали лише… втрамбований колесами і чоботами сніг.

Наша частина відбула в інше місце. Куди — невідомо.

Попереду була морозна ніч. Аби не замерзнути до ранку, ми вирішили йти на світло найближчого села…

— Синочки! Де ви тут взялися в такий пізній час?! Заходьте! — почули у першій же хаті.

Молоко і варена картопля видалися нам в той вечір ласощами, дегустувати які мали право хіба що боги з Олімпу. І як не вмовляли нас господарі залишитися лягати спати в хаті, ми, не бажаючи завдавати їм зайвих клопотів, спати пішли на сіновал. Бо не вишуровувати ж солдатською білизною людські постелі!.. Під ковдрами і шинелями на сіні, зігріті вечерею та людською увагою, ми й зустріли ранок наступного дня.

Тепло тієї зустрічі в простій білоруській родині, здається, гріє мене й досі. І впродовж усього життя вважаю за обов’язкове приділити увагу чи й надати посильну допомогу будь-якому білорусу, з яким перетинаються життєві дороги.

За усе своє життя я жодного разу не чув від українців поганих чи насмішкуватих слів про білоруський народ. Не чув і від білорусів чогось поганого про українців, нашу державу, українську Незалежність. Хоча до одного й того самого — кращого життя для кожного, хто створює матеріальні чи духовні блага на цій землі — ми йдемо своїми шляхами.

Тим прикріше прочитати про українську трагедію наведені вище слова не просто білоруса — журналіста. І навіть те, що той, схоже, записався на службу до «двоголової ворони» горобцем-підцвірінькувачем, гіркоти від прочитаного не зменшує.

Наших українських і депутатів, і урядовців, звісно, є за що і треба постійно критикувати. Наприклад, за недолугу українську інформаційну політику. За невідстоювання української книги — в той час як чи не дев’ять із десяти видань звертаються нині до читача з наших прилавків мовою сусіда.

І ми, українські журналісти, це постійно робимо. І це нормально. Бо без критики управлінці дуже швидко «бронзовіють».

Але як же ви, білоруські браття-журналісти, славні нащадки спадщини Франциска Скорини, Адама Міцкевича, Миколи Гусовського, Симеона Полоцького, традицій Тадеуша Костюшка, допустили, щоб фігляр, який, судячи з усього, відстоює імперський інтерес, зміг через ЗМІ сміятися з бажання українського народу позбавитися злодіїв і жити краще? І через повтор аргументів геббельсівсько-кисельовської пропаганди дозволили комусь вбивати клин між білорусами і українцями? Нам же з вами, дорогі сябри, все одно рано чи пізно не в «тайожному» союзі жити, а в європейському товаристві…