Щодня, прямуючи на роботу,  кожен, хто змушений проїжджати повз скандально відомий  столичний «бермудський трикутник» — Індустріальний міст,  споглядає сумний пейзаж: брудний перекошений паркан, за яким буяють багаторічні бур’яни і непрохідні чагарники, сяк-так зліплений фундамент та допоміжні металеві конструкції і загрозливу стрілу висотного будівельного крана, котра всупереч техніці безпеки нависає над перевантаженою автівками магістраллю, пішохідними переходами, пасажирами, що очікують громадський транспорт.

Навряд чи можна пояснити здоровим містобудівним глуздом сам факт започаткування цього об’єкта на куценькому шматочку,  затиснутому поміж  проїжджою частиною, власне мостом, через який проходить лінія швидкісного трамвая,  чималою багатоповерхівкою, і ще й у такому місці як русло норовливої київської річки Либідь. Та не про те мова.

Схоже,  вже всі зрозуміли: економічна криза передусім «морозить» ті будівельні об’єкти, котрі, м’яко кажучи,  народжуються з підкилимних домовленостей міської влади і приватних підприємців, коли дорогоцінна київська земля знічев’я виділяється  маловідомим товариствам з дуже обмеженою відповідальністю, котра межує з авантюризмом.

Однак уже сьогоднішня Київрада у відповідь на численні запитання міської громади  мала б  прискіпливо з’ясувати, чому  замість того, щоб спорудити тут  вкрай потрібну городянам  транспортну розв’язку, хтось спершу вирив глибочезний котлован, розпочав будівництво, а нині ще й надовго «заморозив» цей малозрозумілий об’єкт.

Досвід такого небайдужого ставлення влади і громадян до міського середовища має  Дублін, столиця тієї самої Ірландії, яка однією з перших на  нашому континенті обпекла «споживацькі крила» об розпечену лампу економічної кризи. Тут недовго  спостерігали, як заростають травою майданчики, відведені під спорудження  житлових будинків і торговельних об’єктів, швидко  зрозумівши: найближчі  10 років їхні власники навряд чи забагатіють.

Тож громадські організації запропонували муніципалітету розділити  цю землю на шматки по 10 квадратних метрів і віддати городянам під городи. Підприємливі дублінці принагідно згадали: ще донедавна їхня країна позиціонувалася як сільськогосподарська, і хоча останніми роками супермаркети побороли одвічний ірландський потяг до роботи на землі, старше покоління ще не розучилося саджати картоплю чи капусту, сіяти огірки і навіть вирощувати курей. Цим  якраз займаються нині ті, хто виграв у лотерею право на ведення городництва і не десь  за містом, а часто-густо поруч зі своїм багатоквартирним будинком.

Мудра міська влада не стала наживатися на реалізації цієї  задумки, а встановила доступну як для кризових часів оренду: 250 євро на рік. У цю суму, зважте, входить обладнання огорожі, підведення води та придбання мінеральних добрив. А  ті, кому не дісталася окрема ділянка, можуть реалізувати своє бажання шляхом занять городництвом у вільний від основної роботи час стати на герць з кризою, працюючи на громадському міні-полі.

Стара Європа, судячи з відгуків на ініціативу дублінців, щиро втішена  цією новацією. Бо навіть коли вона не стане вирішальною в боротьбі з економічними негараздами, то сприятиме об’єднанню суспільства і доведе іншим не дуже сумлінним щодо фінансових боргів  сусідам, що терпіння і праця ніколи не бувають марними.

То, можливо, і  українцям треба під інакшою призмою подивитися на свої проблеми. Й не соромитися підказувати  своїм очільникам у кожному місті, селищі, селі як можна ефективніше розпорядитися спільним надбанням, зокрема й землею.  Причім, як для особистого, так і для загального блага.