ЮВІЛЕЙ

Днями минуло 90 років від дня народження  одного з найстаріших письменників країни 
Олексія Столбіна
 

Прогулюючись якось восени територією дитячого парку «Казка», що в Сумах, випадково зустрівся з Олексієм Петровичем. Він бадьоро крокував  алеєю, несучи в руках об’ємний целофановий пакет… із водою. Не чекаючи запитання, одразу ж пояснив, що був на міському базарі, купив там два кілограми мальків карасів та коропа і оце несе до місцевої водойми, аби випустити їх. Додав, що робить це не вперше: дуже хочеться ветеранові — палкому прихильнику риболовлі, аби в центрі міста водойма жила повноцінним природним життям, а ті, хто захоче, могли з вудкою посидіти на березі.

У цьому епізоді він увесь — безкорисливий, турботливий, уважний не тільки до ближніх і друзів, а й до природи, яку любить без галасу і закликів, а всім своїм людським і письменницьким єством.

В одній з бібліотек міста сумчани облаштували своєму відомому земляку кімнату-музей,
де письменник зазвичай зустрічається з читачами. Фото надане автором

Надихнув Микола Трублаїні

Коли в 30-х роках минулого століття юному Олексієві Столбіну трапилися книжки Миколи Трублаїні «До Арктики — через тропіки»  та «Літке» — переможець криги», він навряд чи міг подумати, що через півстоліття одержить літературну премію імені улюбленого письменника. А тоді магія художнього слова цього автора захопила настільки, що сам узявся за перо. Причому замахнувся не на якесь оповідання чи повістину, а одразу на роман. Начитавшись розповідей про Північ, тамтешніх мисливців, рибалок, вирішив описати пригоди мандрівників, які вирушили освоювати Арктику. Звісно, то була юнацька спроба. І хоч рукопис першого фундаментального твору безслідно загубився у вихорі Великої Вітчизняної війни, зрозумів, що не святі горщики ліплять.

Спершу вирішив стати журналістом. По війні навіть склав вступні іспити до Київського університету, закінчив перший курс, але тяжка раптова хвороба перекрила дорогу до мрії. Довелося повертатися в село, де якраз виявилася вакантною посада вчителя, і торувати зовсім іншу дорогу — педагогічну. Саме народна освіта стала професійною стихією Олексія Столбіна, якій він віддав майже три десятиріччя свого життя.

Але його ніколи не полишало слово. В Україні навряд чи знайдеться письменник, який би так активно і результативно працював на так званому дитячо-екологічному напрямку. Дебютувавши 1964 року книжкою «Давайте дружить», кожним новим твором сумський прозаїк неухильно розвивав і стверджував тезу: школа, освіта завжди мають бути основою у вихованні почуття любові й поваги до природи.

1974 року в одному з московських видавництв книжка Столбіна «Шкільне лісництво» вийшла накладом кілька десятків тисяч примірників і стала настільним підручником для тодішніх освітян Радянського Союзу. На сумську адресу надходили листи-відгуки з десятків міст країни, починаючи з Владивостока і закінчуючи Львовом.

Тоді на Сумщині діяли 74 шкільних лісництва, учасники яких за рік висаджували сотні тисяч дерев, озеленювали міста і села.

На жаль, нині шкільні лісництва якщо і не повністю занепали, то далекі від того розмаху і масштабу, що мали раніше. Ось і не полишає ветерана думка відродити ті традиції, зробити так, аби кожен школяр долучався до благородної  місії — робити нашу планету зеленою і  квітучою.

А в 1983 році, коли в творчому доробку сумчанина налічувалося 10 книжок, серед яких резонансні повісті «Моя неспокійна любов» та «Чортова дюжина», йому присудили премію імені улюбленого письменника Миколи Трублаїні. Згодом додалася нова відзнака — премія імені Миколи Хвильового. А ставши членом Всесвітньої асоціації дитячих письменників, сумчанин утвердився як один  із самобутніх і цікавих дитячих прозаїків.

Не знає спочинку «Ятрань»

Попри поважний вік, Олексій Петрович демонструє чудову працездатність. Його старенька друкарська машинка «Ятрань» не знає перепочинку. Щойно клавіші охололи від рукопису «Бабиного літа», до якого ветеран включив півтора десятка нових оповідань, а цими днями одержав сигнальний примірник «Вибраного». 

Про те, де він бере сюжети, розповідає охоче. Часто вирушає у подорожі — піші чи на маршрутці. Звісно, не за якихось тридев’ять земель, а вздовж Псла, до лісів під Низами чи Шпилівкою, до озер і водойм, яких на Сумщині десятки. Інколи прихоплює вудки: любить цитувати спостереження про те, що час, проведений на риболовлі, не зараховується до паспортного віку. Бідкається тільки, що не може підступитися до комп’ютера — і вік не той, і звичка до друкування наосліп на машинці наче вкипіла.

Є ще один цікавий штрих до творчої біографії ветерана. Коли відзначали 85-річчя від дня його народження, Сумська письменницька організація виступила із клопотанням перед міською радою про присвоєння імені Олексія Столбіна бібліотеці-філії №3 централізованої бібліотечної системи і відкриття там кімнати-музею автора.

Незвично? Можливо. Але мотивація такої ініціативи проста: заслуги письменника перед містом і громадою незаперечні, то чому б за життя не вшанувати людину? Міські депутати підтримали таку пропозицію, тож на приміщенні бібліотеки на вулиці Новомістенській є відповідна вивіска, обладнано музейну кімнату. На прохання  Олексія Петровича вона не занадто персоніфікована — розповідає про літературні традиції Сумського краю, становлення і розвиток місцевої письменницької організації (її О. Столбін очолював з 1985 до 2002 року), відомих земляків.

ДОВІДКА «УК»

Олексій СТОЛБІН. Народився 3 листопада 1922 року в селищі Тьоткіне Курської області. З 1928 року живе в Україні. Закінчив Глухівський учительський та Сумський педагогічний інститути. Пройшов шлях від учителя сільської школи до першого заступника завідуючого Сумським облвно. Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Нагороджений орденами і медалями.

З 1975 року на творчій роботі. Автор 26 художніх книжок для дітей та дорослих. Лауреат літературних премій імені М. Трублаїні та імені М. Хвильового. Член Всесвітньої асоціації дитячих письменників.