СУМНА ДАТА

150-річчя валуєвського циркуляра як привід замислитись, чим обертається нехтування культурних потреб українців 

Навряд чи хоч хтось серед українців і росіян не чув про Володимира Даля — творця загальновідомого словника. Менш відомо, що початкова назва цього досі фундаментального для культури Росії твору — «Толковый словарь великорусского наречия живого русского языка». Тим самим автор (до речі, життя якого тісно пов’язане з Україною, а один із літературних псевдонімів — Козак Луганський) фактично констатував факт рівноправності двох повноцінних «нарєчій» — «великоруського» і «малоруського». Та вже за другим виданням словник Даля набув знайомої нам назви. Втім, це лише дрібний, хоч досить промовистий епізод у масштабній кампанії упослідження української мови до рівня другорядної. Натомість «визначною» віхою цієї колоніальної політики донині залишається горезвісний валуєвський циркуляр, що став як символом відвертої зневаги до культурних потреб українців, так і кричущим зразком ігнорування християнських цінностей у православній державі заради суто політичних інтересів.

 Пробуджені Кобзарем

Перш ніж говорити про сам циркуляр, варто хоча б побіжно нагадати історичні реалії тих часів. У 1861 році царським маніфестом у Російській імперії скасували кріпацтво, що стало не стільки виявом «доброї волі» дворянства, скільки визнанням давно назрілої економічної необхідності.

В Україні, на відміну від суто російських губерній, хлібороби стали панською «власністю» лише за Катерини ІІ. Крім того, тут не було традиційного для Росії села з його общинними традиціями та системою кругової поруки. Тому жадана воля змогла розбудити в українцях ще не втрачену господарську жилку. Так, знамениті цукрозаводчики і меценати Симиренки — з кріпаків. Причому їхній стрімкий злет — аж ніяк не виняток, бо хазяйновиті хлібороби і підприємливі торговці з «малоросів» відігравали дедалі важливішу роль в економіці краю.
На фото: колезький радник Пилип Морачевський: з ким Правда, за тим Бог

Не дивно, що вже у 1870 році третина офіційно зареєстрованих споживчих кооперативів припадала саме на українські губернії. Це в той час, коли до складу Російської імперії входили нинішні території Польщі, Балтії і Фінляндії з традиційно сильним кооперативним рухом. 

Зрозуміло, що для успішного господарювання потрібен був хоча б мінімальний обсяг знань із хліборобства, економіки, права, а це спонукало до оволодіння грамотою. Тож закономірно, що саме в Києві ще в жовтні 1859 року відкрилась перша в Російській імперії недільна школа для дорослих, а скасування кріпацтва дало поштовх до створення в українських губерніях мережі таких освітніх закладів.

Для навчання як дорослих, так і вихованців церковноприходських шкіл потрібні були підручники, які традиційно друкувались мало зрозумілими простому люду російською чи старослов’янською мовами. Водночас творчість Кобзаря вже довела світу і насамперед самим українцям, що їх «мужицький говір» не гірш за інших придатний для «найвищого поетичного розвитку» та вираження «вивищених почуттів і думок», що з гордістю констатували сучасники Шевченка.

Вказівку київським цензорам відправили оперативно — відразу в день «височайшого» схвалення циркуляра. Фото з архіву автора

Чи всі мови — богообрані?

«Навчання дітей рідною мовою — це наймогутніший, найшвидший, найефективніший засіб розвитку мислення кожної дитини» — не втомлювався нагадувати Костянтин Ушинський (до речі, українець за походженням). Однак, як з гіркотою констатував видатний педагог, в Україні школярі змушені навчатись у «дивному місці» — єдиному на селі, де панує незрозумілий «язык». Ще складніше було освоювати премудрості письма на чужій для них мові людям у літах.

Утім, підручниками в тогочасних школах найчастіше були книги Святого Письма, написані виключно старослов’янською мовою, що не лише ускладнювало навчання, а й розуміння самого Слова Божого. Варто нагадати, що в католицькому світі, де єдиною церковною мовою впродовж тривалого часу залишалась латинь, іншомовні переклади Біблії дозволили ще 1759 року.

Підставою для відмови від застарілих догм стало як бажання залучити до своєї віри нових прихильників і укріпити в ній вірян, так і власне повернення до одвічних християнських цінностей. Святе Письмо вчить, що коли на п’ятдесятий день по Воскресінні Христовім на його апостолів зійшов Святий Дух, то вони «почали говорити іншими мовами», щоб нести до всіх народів Слово Боже. Як сказано у «Діяннях святих апостолів», «і захожі римляни, юдеї й нововірці, критяни і араби, — усі чуємо ми, що говорять вони (апостоли. — В. Ш.) про великі діла Божі мовами нашими!»

Отож кожна з них, з точки зору християнства, є богообраною, якщо надає можливість проповідувати нею вчення Христове.

Законослухняний «бунтар» Морачевський

Натомість у Російській імперії вже навіть після відмови католицького світу від латинської монополії ще довго тривали дискусії, чи варто перекладати Святе Письмо… російською мовою! Так, в 1856 році митрополит Київський Філарет (Амфітеатров) відверто заявив, що це створить прецедент для перекладу Біблії на малоросійське і білоруське «нарєчія». У відповідь Московський митрополит Філарет (Дроздов) зауважив, що «русское наречие есть наречие общерусское и образованное, а малороссийское и белорусское есть наречием небольшого меньшинства и малообразованных. Потому малороссияне и белорусцы, особенно умеющие читать, понимают русское наречие и на нем могут читать Священное Писание».

Та всі ці розрахунки сплутав уродженець Чернігівщини Пилип Морачевський. Абсолютно лояльний до влади старанний чиновник, який дослужився на освітянській ниві до колезького радника (згідно з «Табелем про ранги» це відповідає званню полковника в армії), з власної ініціативи взявся за переклад Євангелія українською мовою. Незадовго до завершення цього подвижницького завдання Морачевський звернувся за підтримкою до митрополита Санкт-Петербурзького і Новгородського Ісидора: «На всіх мовах проповідується Слово Боже, а Малоросія, мовою якої говорять біля 12 мільйонів православних християн, не має на своїй мові навіть Євангелій. Задля цього я взявся за переклад Євангелій на малоросійську мову, порівнюючи слов’янський текст з текстом російським, латинським, французьким і польським».

Як бачимо, йдеться не просто про переклад зі старослов’янської на українську, а ретельну перевірку тексту за кількома джерелами, щоб найбільш точно передати зміст Святого Письма. Натомість відповідь Ісидора стала холодним душем: «По приватній нараді із Святійшим Синодом повідомляю Вас, що переклад Євангелій, зроблений Вами чи будь-ким іншим, не може бути допущеним до друку».

Справедливо розцінивши це повідомлення як приватне, Морачевський пішов офіційним шляхом. Завершений у 1861 році переклад направили на рецензію до Імператорської Академії наук, де рукопис отримав високу оцінку: «Євангеліє, перекладене малоросійською мовою П. Морачевським, є у вищій мірі праця знаменна як з боку науково-філологічного, так і з боку релігійно-морального… Переклад передає цілком як якість, так і характер слів… Поза сумнівом, що переклад Морачевського стане епохою в літературній просвіті малоросійської мови… Переклад з позитивним відгуком академії подати на схвалення Святішого Синоду і просити його, після оцінки з богословської думки, дозволити до друку».

Натомість Синод, знехтувавши думкою академіків, направив рукопис на оцінку до «компетентніших» фахівців — шефа жандармів Довгорукова, київського генерал-губернатора Анненкова та калузького архієпископа Григорія. Лише останній з них надіслав не тільки захоплений відгук, а й навіть, за словами очевидців, розплакався над книгою. «Ось ідіть подивіться, яку Бог послав мені радість на чужині», — сказав розчулений чернець, коли ознайомився з працею свого земляка-чернігівця.

Друкувати не можна заборонити

Вище духовне і світське керівництво опинилось перед складною дилемою. З одного боку, жодних законних підстав — ні мирських, ні церковних — для заборони друку україномовного Євангелія не було. З другого боку, усвідомлення правильності чітко сформованого вже згадуваним Костянтином Ушинським положення, що «мова з’єднує покоління народу в єдине велике, історично живе ціле», не давало спокою тим, хто вважав, що української мови «нєт і бить нє может».

Уже восени 1862 року заборонили діяльність недільних шкіл для дорослих, а «підозрілих», до числа яких, зокрема, потрапили автор тексту українського Гімну Павло Чубинський і майбутній письменник-гуманіст Володимир Короленко, без суду і навіть висунення офіційних звинувачень почали відправляти до місць віддалених.

18 липня (30 липня — за новим стилем) 1863 року цар Олександр ІІ завізував таємний циркуляр, який увійшов в історію за іменем його творця — міністра внутрішніх справ Петра Валуєва. В документі констатувалось, що «прежние произведения на малороссийском языке имели лишь образованные классы Южной России», а нині вже йдеться про «распространение грамотности и просвещения, издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п.». Окремо згадувалось, що «киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурою перевода на малороссийский язык Нового Завета (йдеться про переклад Морачевського. — В. Ш.)».

За згодом перейнятою комуністичними ідеологами практикою, коли найодіозніші рішення освячувались нібито волею народу, у валуєвському циркулярі стверджувалось, що навіть «большинство самих малороссов» заявляють, «что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Відтак наказовим порядком встановлювалось, «чтобы к печати дозволялись только произведения, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как ДУХОВНОГО СОДЕРЖАНИЯ (виділено мною. — В. Ш.), так и учебных и назначенных для первоначального чтения народа, приостановиться».

Бог шельму мітить…

Перекладені Морачевським Євангелія (причому суттєво відредаговані у гіршу сторону) вперше видрукували навесні 1906 року, коли підвалини імперії Романових замалим не розсипались під ударами першої російської революції. За три роки загальний тираж україномовного Слова Божого сягнув астрономічного для суціль малописьменної держави показника — півмільйона примірників!

Утім, час для створення економічно розвиненої і освіченої Малоросії було вже бездарно втрачено, а столипінські реформи змогли лише подовжити агонію режиму, який впав під вагою власних гріхів…