Художній керівник
Луганського академічного українського
музично-драматичного театру
народний артист України
Михайло Голубович

Луганськ б’є рекорди за кількістю людей, залучених до Інтернету й соціальних мереж. Тут обрано за регіональну мову спілкування російську. Але навіть не в прем’єрні, а буденні дні в залі українського театру майже немає порожніх місць. Про цей феномен — у розмові кореспондента «Урядового кур’єра» з народним артистом України, художнім керівником театру Михайлом ГОЛУБОВИЧЕМ.

— Як найкоротше охарактеризувати «обличчя» луганського українського театру?

— Сплав майстерності й молодості. У нас багато обдарованих людей.

Поряд із такими талановитими майстрами, як народні артисти Наталія Коваль, Олександр Морозов, чимало перспективних початківців. А недавно існувала кадрова проблема — і не лише в театрі. Я бачив цю ситуацію, ще коли очолював обласне управління культури. Потрібно було піднімати професійні колективи, отже, мати можливість дати людям вищу освіту. Та якщо вони поїдуть учитися кудись, навряд чи повернуться. У Донбас ніхто не хоче: тут моря немає, квартир для людей мистецтва теж бракує.

Тож коли наприкінці 1990-х вийшла постанова Кабінету Міністрів про 50-відсоткове скорочення навчальних закладів культури, ми вирішили «перемудрити» проблему і зберегти Сєверодонецьке училище імені С. Прокоф’єва й три луганських училища. Виникла ідея створити власний державний інститут культури і мистецтв, який тепер уже став академією. Саме тоді вперше я набрав акторський факультет як викладач.

Нині у нас уже немає кадрового голоду. Ми дуже вимогливо ставимося до самопідготовки кожного учасника трупи, до повсякденних тренувань і репетицій. Люди постійно самовдосконалюються.

— У давнину вважали, що лицедій — людина без душі. А сучасники впевнені, що все в театрі бутафорське — діаманти, пристрасті, гирі...

— До речі, про гирі. Нині частенько зустрічаю чоловіка, який розповів своєму синові, захопленому спортом, що можна досягати серйозних результатів, якщо важко трудитися. Ми познайомилися у військовій частині МНС. Я розповідав бійцям, що піднімав мізинцем двопудову гирю. Раптом бачу, двоє солдатів несуть на палиці саме таку. Довелося продемонструвати наочно...

Розмов вистачає донині. І той чоловік каже, що коли його син переказав цю історію в секції, ніхто не повірив. Але тренуватися хлопці все-таки почали. І хоч син так і не зміг поки що освоїти цю вправу, один упертий хлопчина уже піднімає гирю мізинцем! І мене змалечку батьки привчали, що у своєму житті я все повинен робити сам, по-справжньому.

 —  Вважаєте, що завдання театру — показати героя?

— Пам’ятаю, як у Болгарії ми знімали фільм «Шлях до Софії». Я грав генерала Гурко. Він звільняв болгар від турків-поневолювачів. Донині ставлення до нього людей фантастичне. Ми тоді в одному із центральних парків знімали епізоди, і раптом на майданчику з’явилися священнослужителі. Кажуть, що хотіли б запросити до вірян у собор, де на пам’ять про генерала проводять службу. Я відповів, що таких питань не вирішую, є режисер-постановник. Микола Мащенко зв’язався з консульством, ми отримали дозвіл. У гримі й костюмі я піднявся в церкві на хори. І священик оголосив, що тут лицедій в образі генерала Гурко. Мороз по шкірі пробіг, коли я побачив стільки людей, які впали на коліна... То була данина поваги людині, що намагалася поліпшити їхню долю. Героєві.

Усі ці події відбувалися вже в ті роки, коли розпалася колишня соціалістична система. Але в Болгарії чомусь не змінюють вивіски. Школи і вулиці так само названо ім’ям генерала. А в нас якщо змінилася влада, змінюємо й пам’ятники, навіть почали їх знищувати. Але це наша історія, куди ми від неї подінемося?

— До речі, про історію. Проект театру — рок-опера «Розп’ята юність» змусив говорити про нього навіть тих, хто рідко залишає простори Інтернету.

— Люди звикли, що розповідь про «Молоду гвардію» — найчастіше офіціоз. А ми вирішили відкинути політику. Я завжди говорив про молодогвардійців: це молоді люди, які жили в тодішньому суспільстві, любили своє селище, ту землю, де народилися, мріяли про кохання. І раптом — фашизм, знищення людей, найпотаємніших мрій. А тут ще вік молодогвардійців — коли формується особистість, і якщо тебе змушують щось робити, більш того, принижують, реакція може бути одна — протистояння.

Ідею такого нового трактування ми обговорювали давно. А форму рок-опери знайшли завдяки композиторові Юрієві Дерському та авторові лібрето Володимирові Зайцеву. Робота вдалася завдяки тому, що тепер у нашому театрі є голоси. За чудовою театральною традицією, глядачі просто йдуть послухати Риту Калганову, Наталію Стародубцеву, Олександра Редя.

— То хто ж формує репертуар — театр чи глядач?

— Провідним виявляється матеріал, який змушує людину замислитися. Скажімо, на постановку п’єси про Езопа ми наважилися, бо не можна залишатися байдужим, коли чуєш повідомлення: там син убив матір, а тут мати — дитину. Мимоволі згадуються слова Езопа про те, що «хотів би навчитися розмовляти мовою звірів і розповідати їм байки. Я сказав би вовкові, що на землі є звірі ще страшніші — це люди. Вони вбивають одне одного не для того, щоб існувати, а просто з любові до вбивства».

— Чи вважаєте, що існує особлива донбаська ментальність?

— Так, вона є. Адже що таке Донбас із погляду історії? Це Дике поле. Заселяли його втікачі й козаки. А хто такі втікачі? Це сміливі сильні люди. Тому щоразу така людина ризикувала, наважуючись на втечу. Мало того, що могли покарати, якби зловили, але ще й у майбутньому чекала невідомість.

Тож покоління зростали, карбувався менталітет. Вихідців із Донбасу завжди характеризувала прямота, відсутність лицемірства. Тут, так би мовити, якщо люблять — то назавжди, рубають — то з плеча. І ставлення до праці: уже якщо взявся за щось, то будь готовий віддати всього себе. Адже не кожен зважиться йти в шахту, хоч би які гроші пропонували.

До речі, коли імператриця Катерина ІІ звернулася до останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського за порадою, що слід зробити, аби захистити землі Російської імперії від набігів, він відповів: «Треба віддати в Дикому полі землю козакам під хутори. Вони вирощуватимуть хліб і захищатимуть її. Так буде захист для всієї Російської імперії». Цариця так і зробила.

Дуже високий авторитет був у Петра Івановича Калнишевського. Зазвичай на Запорозькій Січі отамана обирали щороку справді демократично. Величезна маса людей обговорювала, чи гідний кандидат, чи довіряють йому. Так-от, Калнишевського обирали 10 років поспіль. Це красномовне свідчення шанобливого ставлення.

— Та не судилася йому легка доля…

— Йому було 75 років, коли дав пораду Катерині II. А ще через п’ять років він виграв турецьку кампанію. Цариця приїхала на Дике поле разом із Потьомкіним, вручила кошовому відзнаки генерал-лейтенанта Російської імперії й найвищу нагороду того часу, орден Андрія Первозваного. І звернула увагу на заможність місцевих козаків. Катерина запитала в Потьомкіна: звідки стільки хліба? На що той, очевидно, з якихось своїх міркувань, відповів: «Матушко, ти ж сама дозволила Калнишу вирощувати хліб, а він його вже за кордон продає. Він риє яму під твій престол. Хліб він повинен отримувати із твоїх рук». Тоді вона сказала: «Риє яму? Що ж, буде сидіти в ямі».

80-річного Петра Івановича ув’язнили в Соловецькому монастирі у кам’яному мішку. З ним заборонили розмовляти, його тільки тричі на рік виводили на волю помолитися в церкві: на Водохреще, Великдень і Покрову. До нього приставили унтер-офіцера Саханова і ще чотирьох гренадерів довічно. У камері в Калниша було віконечко біля землі, як щілина. Можна було дивитися на світ тільки лежачи. Саханов іноді ночами приходив у камеру до Калниша — вони розмовляли про життя. І так тривало 25 років.

Коли Калнишевському виповнилося 105 років, померла імператриця. Саханов сподівався, що нарешті і для нього заслання закінчиться — випустять Калнишевського. Але цього не відбулося. Тоді унтер-офіцер запропонував отаманові втечу. Під ранок вивів його на берег. Каже, ось їжа й одяг, гроші, які збирав усе життя. Мовляв, прочани підуть на материк, ти з ними попливеш. При дворі заколот, тебе ніхто не кинеться шукати. І будеш вільним на своїй Україні. На це Калниш відповів: «Васильку, якщо в людини є Бог у серці, то вона вільна не тільки вдома, а й у казематі. А козак, коли постаріє, йде помирати до монастиря. А я й так у монастирі».

Він відмовився втікати, постригся в ченці й помер 113-річним. Православна церква його канонізувала.

Я почав роботу над проектом «Лицар Дикого поля» — про нього. Але, на жаль, у держави немає грошей на цей проект. І чи будуть — невідомо. Та вважаю не зовсім правильним, що таку легендарну особистість ми забули. Це історія наша, подобається вона комусь чи ні.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Михайло ГОЛУБОВИЧ. Народився 21 листопада 1943 року в Золотоноші Черкаської області. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З 1967 року — актор, згодом художній керівник трупи Луганського академічного українського музично-драматичного театру. Народний артист України.

У кіно зіграв понад 70 ролей. З 1996 до 2006 року працював начальником управління культури і мистецтв Луганської облдержадміністрації. Нагороджений орденом Князя Ярослава Мудрого.