«У госпіталі хірург, який оперував, дав мені свою кров, а потім зліг від виснаження»

Чверть століття тому закінчилася  десятирічна масштабна авантюра Радянського Союзу з експорту соціалізму в Афганістан. Однак ця обставина ніяк не може применшувати особистого подвигу офіцерів, сержантів, прапорщиків, солдатів, які на розв’язаній не ними війні стали взірцем вірності військовій присязі та прикладом самопожертви в ім’я бойових товаришів. Наша розмова із саме таким воїном, а ще  засновником і керівником луцького спортивно-технічного клубу «Волинь-Карт» Ігорем КОВАЛЬЧУКОМ.

Ветеран-афганець Ігор КОВАЛЬЧУК— Глибока рана, якої український народ зазнав під час радянсько-афганської війни, нагадуватиме про себе ще десятки років.

— Для мене той рік в Афганістані, в Гераті, де дислокувався наш третій гірський батальйон 12-го мотострілецького полку, — найпам’ятніший  у житті. Там були найкращі друзі — справжні люди. Від них уже відсіялися ті, хто раптово захворів перед відправкою в Афган, познаходив собі теплі місця в штабах.  Ми розуміли, що від  кожного з нас під час  бойових виходів залежить чиєсь життя.  Ми виловлювали каравани «духів», що перевозили зброю, боєприпаси й інше, конче потрібне на війні. І, звісно ж,  співпрацювали з десантниками, які часто потребували нашої вогневої підтримки.

Але були й ганебні випадки. Часто продавалася інформація. Хтось заробляв на цьому свої сотні доларів. А на нашому шляху по тому з’являлися засади, хоч ще вчора їх не було…

Коли ми прийшли на війну зеленими і необстріляними, не розуміли всієї потреби володіти зброєю філігранно, аж поки не почали втрачати друзів. Із часом прийшли і професіоналізм, й інтуїція під час стрільби. Ще два роки після Афгану я міг результативно стріляти  по встановленій за сотню метрів мішені — не прицілюючись, від стегна.

— Чи були якісь натяки, що біда ходить близько вже і біля вас?

— Під час нештатного десантування з підбитого гелікоптера довелося стрибати на скелі з висоти шість метрів. Зазнав перелому кісток таза, але продовжував прикривати своїх вогнем. Потім вони добу зносили мене вниз. Тоді заробив медаль за відвагу і… вчився ходити. Міг комісуватися, але залишився.

—  Що відбулося того дня, коли ви втратили ногу?

— Потрапили в засідку. Це сталося в місці, де на міні підірвалася одна із наших бойових машин. Того дня вперше пішов дощ. Нас було із двадцятеро. Довелося переходити вбрід річку, і коли виливав із чобіт воду, востаннє бачив свої ноги. Виявилося, що місце заміноване. У якийсь момент помітив кулеметника, який цілився в наших хлопців. Ті його не бачили, до того ж закривали собою. Я рвонув в обхід. Зрізати його встиг, але  підірвався на міні. Дивлюся: замість чобіт — онучі димлять, а в литку лівої ноги вріс підбор чобота.

За мить — промедол у стегно, джгути — і в шпиталь. Там військовий хірург Олександр Хоменко, якого нині знають у всьому колишньому Союзі, почав рятувати мене. Була потрібна друга група крові, резус мінус. На той час її у шпиталі не було. І Хоменко за кілька разів дав мені 800 грамів своєї. Після цього  зліг від виснаження. Анестезіолог, коли я розплющив очі, сказав: «Тебе оперував Хоменко! Другу ногу  не дозволив обрізати». Хоч за медичними протоколами це треба було робити. За це отримав догану. Але досі я вдячний йому безмежно: хоч і покалічену, але маю її. Пройшов через дві клінічні смерті, вісім складних операцій…

— 1988 року ви організували спортивно-технічний клуб «Волинь-Карт». Навіщо він був вам потрібен?

— Треба було після Афгану найперше самому собі доводити, що життя прекрасне. І  можу робити його ще кращим. Бо жити просто так нецікаво. Я доводив іншим: якщо людина хоче добитися чогось — перешкод для неї немає.

Коли  1992-го настала криза,  відчув, що став тупіти. Хтось із моїх афганців на той час уже міцно сів на склянку, хтось — на наркотики. Я зосередився на  своєму ще доармійському захопленні — картингу.

У колишній шкільній майстерні  розробив свою першу спортивну машину. Частину деталей  зробили діти, яких почав навчати працювати з металом та іншими матеріалами. За Радянського Союзу та в перші роки незалежності України картингісти змагалися не тільки на трасі, а й у вмінні зробити картинг власними руками. Пригадую, за два місяці я власноруч від креслення до встановлення на власне карт виготовив два двигуни. На лиття поршнів до них, наприклад, використовував відпрацьовані поршні з танкових двигунів; власноруч зробив і форми для лиття циліндрів, усі інші деталі силового агрегата.

— А що надихнуло на здобуття саме чемпіонського титулу?

— Треба було чимось завантажитися на повну. Картинг став свого роду викликом, адже без ноги я  не мав права брати участі в змаганнях. Отож спочатку довелося  виступати під прикриттям чужих документів. Маю такий гріх. Але коли всі переконалися, що можу і протезом відчувати педаль газу — дозволили виступати  під своїм ім’ям.

У 1980 році я був віце-чемпіоном України з картингу. Потім двічі піднімався на чемпіонську сходинку,  1996-го на міжнародних змаганнях став майстром спорту. Всі опоненти були на сучасних машинах, а я їздив на свого роду обносках. Тому ці перемоги навіть солодші.

Секретом успіху вважаю те, що на тренуваннях потрібно враховувати всі дрібниці,  складні моменти, які можуть трапитися на змаганнях. Тоді на реакцію йдуть не хвилини, а секунди.

На жаль, картинг нині стає бізнесом. Прийшли також тендерні справи. І звичайним механікам, і дітям, які хочуть цим займатися, дуже важко.

—  Що захопило після чемпіонських досягнень?

— Зосередився на вихованні дітей. Мій син Сергій нині тричі чемпіон України. Бувало, що за рік отримували майже чотири десятки різних дипломів. Нині цих дипломів у нас у клубі сотні. Десь за півсотні й різних кубків.

Але насправді  це не головне.  Хочу іншого: не тільки навчити хлопців ганяти на картингу, а й виховати їх справжніми громадянами, патріотами України. Постійно відвідують заняття в клубі й беруть участь у змаганнях приблизно 30 учнів. І мені надзвичайно приємно, що можу частинку себе віддати цим дітям.

—  Що нині у виховному процесі найважче?

— Проблема нині й батьків, і вчителів у тому, що майже всі вони до підлітків ставляться як до дітей. А я намагаюся з ними говорити і працювати на рівних. Вважаю, що у 12 років діти найкращі. Вони в усе вірять, при цьому мізки їхні не засмічені негативом. Вони надзвичайно відповідальні. Тому я з ними стаю поруч. Часто знаю більше їхніх секретів, ніж батьки.

Така проблема виникає і через те, що батьки мало уваги приділяють дітям. А дитині потрібно пишатися батьками. Та й загалом у неї має бути привід для гордості. Знайти його я й допомагаю.

Ми втрачаємо своїх дітей через те, що  не вчимо їх моралі, відповідальності, культури, вміння підставляти плече товаришам.  Молодь нині дуже хороша, але з радянського минулого, в якому була система роботи з дітьми, кращого, на жаль, ми не взяли. Комп’ютер не дає дитині достатніх знань. Це все поверхово. Ось тут ми й маємо підставити дитині своє доросле плече.

Валерій МЕЛЬНИК, «Урядовий кур’єр»
Людмила ВРУБЛЕВСЬКАдля «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Ігор КОВАЛЬЧУК. Народився в Луцьку 1965 року.  Служив в  Афганістані. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу», Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, медалями.

Уже без ноги двічі ставав чемпіоном України з картингу.

Майстер спорту.  Виховав сина Сергія, який тричі ставав чемпіоном України з картингу, і тепер виховує нові покоління українських картингістів.