Військова агресія Росії — не просто боротьба за перерозподіл територій. Це битва ідеологій і світоглядів, яка сколихнула весь світ. Якою має бути політика Української держави, що мусить усвідомити суспільство, аби захистити демократичні ідеали? Про це наша розмова з членом-кореспондентом Національної академії правових наук України, академіком Української академії політичних наук Іриною КРЕСІНОЮ.

Член-кореспондент Національної академії правових наук Ірина КРЕСІНА

— Ірино Олексіївно, російська агресія — це звичайна ненависть диктаторського режиму до демократичних змін в Україні чи коріння цього злочину потрібно шукати значно глибше?

— Майже упродовж усієї історії Російської імперії діяли потужні ідеологічні ресурси для того, щоб утверджувати в свідомості своїх громадян ідею «великої місії Росії». А нині відбувається відродження ідеології євразійства, що сформувалася ще в 20-х роках XX століття. Ця ідеологія дуже сподобалася сучасним керівникам Російської Федерації як об∂рунтування необмеженого поширення «русского мира».

Ми, українські науковці, вже давно говорили про небезпеку цієї євразійської концепції. Я ще в 1998 році у своїй монографії доводила, що ця концепція небезпечна не лише в культурному, а й у геополітичному сенсі. Вся російська ідеологія вже з середини 1990-х була просякнута шовіністичною ідеєю величі Росії. Зокрема одіозний політолог Олександр Дугін, що проявився в так званій ДНР у всій красі, ще в 1997 році видав підручник «Основи геополітики», який затвердив генеральний штаб Збройних сил Росії для військових закладів. Тобто офіцерський склад Росії вивчав геополітику саме за підручниками Дугіна, в яких стверджується дослівно: «Ми повинні виховувати наших дітей у тому дусі, що вони спочатку мають себе ідентифікувати, що вони росіяни, а потім — що вони люди». Доведену до абсурду ідею зверхності російської нації було закладено на ідеологічному рівні, а вся геополітика будувалася на цих хибних постулатах.

— Нормальній людині важко зрозуміти причину ненависті до України, яку нині демонструють пересічні росіяни.Чому і за що вони нас ненавидять?

— Причина проста: цю пропаганду вели не один рік. Таке ставлення (і не лише до України) було і в Російській імперії, і в Радянському Союзі. Путін взяв на озброєння всі сталінські ідеї. Нині Росія міцно стала на шлях реваншу Радянського Союзу в його кордонах і реваншу Російської імперії в основах самодержавного режиму. Тобто все найгірше, що було в Росії, що засудила історія і що засвідчив розпад Радянського Союзу, декларують як національну ідею.

Недарма в Росії нині — культ Івана Грозного, Петра І, Сталіна. Це потрібно Путіну, щоб пригальмувати розпад федерації, утримати території, які завоювала Росія. Він розуміє, що без узурпації влади всі суб’єкти федерації вийдуть з-під контролю Москви. Могутність країни базується не на економіці, а на величезних територіях і на ідеологічних міфах. Тому жителів 24 години на добу годують ідеологічною брехнею про велич Росії і про «дикунів–бЕндерівців».

— Чому Україна заговорила про це лише тоді, коли російська ідеологічна агресія перетворилася на військову? Чому раніше не били на сполох політики, науковці, освітяни?

— У нас тривалий час не було інформаційного суверенітету. Згадайте, на початку нашої незалежності ми взялися за те, щоб у нас скрізь утверджувалася українська мова як державна. Але всі українські президенти, на жаль, нічого не зробили для того, щоб українська мова справді стала державною, щоб були створені певні умови для її утвердження. Навпаки, в 1995 році на святкуванні Дня Незалежності президент Леонід Кучма на весь світ заявив: «В Україні національна ідея не спрацювала». І він робив усе, щоб інформаційний простір був неукраїнський.

Маючи декларативну любов до всього українського, президент Ющенко також нічого не зробив для того, щоб, наприклад у Криму, була українська мова, культура, відкривали україномовні школи. Чи була там взагалі якась свідома національна політика? А от в Ельзасі (Франція) після всіх війн і територіальних переділів між Францією та Німеччиною були серйозні проблеми з утвердженням французької мови, нині — жодного слова німецькою ви не почуєте, не побачите на жодній установі написів англійською, німецькою, я вже не кажу про російську. Нам би повчитися у французів, як потрібно захищати свою національну мову.

Скажу, можливо, крамольні слова, але за часи незалежності ми втратили багато чого, що було навіть за Радянського Союзу. За правління Шелеста і Щербицького зберігалися українські тенденції в освіті та інформації. Пропагандистська література була лише українською мовою і великими накладами. Я до двадцяти років жила в Слов’янську — в тому самому місті, де виникло кубло сепаратизму. Моя бабуся (вона себе гордо називала «полтавська галушниця») за все життя жодного слова не промовила російською. Я ходила в російську школу, але у нас обов’язково (не на вибір і не за бажанням) з другого класу вивчали українську мову і літературу. Ми вчили її на такому рівні, що я досі знаю її досконало. Вчителі української мови й літератури виховували нас у такій повазі до українських письменників і українського слова, що я навіть твори з української літератури писала у віршах, а Шевченкові поеми знала напам’ять.

— Але більшість жителів Донбасу стверджують, що вони завжди говорили російською мовою і ненавидять українську…

— Українська влада повинна була не декларативно, а фактично утверджувати українську мову. Пам’ятаєте, в середині 1990-х у нас були дискусії на радіо і телебаченні про те, що таке національна ідея. Так ось, політик Іван Салій, який нині всіх критикує, сказав, що українська ідея — це добра ковбаса.

Насправді в селах на Донбасі говорять українською, і ніхто не зневажає рідну мову. Ненавидять її ті, кого тривалий час зомбували російською пропагандою та утверджували в цьому регіоні «русский мир» і панування Партії регіонів з її антиукраїнською політикою, а також ті, хто віддавав накази про переписування підручників з історії України, аби вихолостити з них усе національне.

— Якою має бути наша контрпропаганда російської шовіністичної ідеї?

— Переконувати жителів усіх губерній Росії — тупиковий шлях. Потрібно діяти так, як це робить кожна держава, яка себе поважає. Насамперед слід усередині країни вести цілеспрямовану інформаційну політику. Я не вважаю заборону російських телеканалів ефективним кроком. Усе одно той, хто хоче, дивиться їх в Інтернеті. Але українці мусять знати, яку брехню поширюють російські ЗМІ, і витісняти її нашою правдою, яку слід поширювати скрізь, передусім на Донбасі.

Інформаційна політика не повинна бути оборонною, вона має бути наступальною. За роки незалежності нічого не робилося для вивчення справжньої української історії. Можливо, нині, коли люди пройшли через горнило страшних випробувань, вони щось нарешті зрозуміли. Коли я побачила репортаж зі Слов’янська про початок навчального року з дітками у вишиванках, то просто плакала... Все-таки прокинулася українська національна свідомість у моєму рідному місті. Не вдалося регіоналам і сепаратистам задавити те, що віками, на підсвідомості, визначало нашу гідність. Тож спала з очей полуда, люди прозріли.

— На жаль, не всі…

— Згадайте антимайдан. Запитую у них: «За кого ви тут стоїте?» — «Ми за Януковича, бо він про нас дбає». На Донбасі ніхто не проводив національну політику консолідації, етнонаціональної злагоди. Жителі були під владою місцевих князьків-олігархів, а промисловість регіону — на дотації держави, яку отримували олігархи: жодна копійка не пішла на шахти. Уявіть: ідуть мільярдні дотації з державного бюджету, а вони розказують, що годують Україну. Вони були в становищі рабів і хочуть ними залишатися. Найгірше, що так думають навіть люди з вищою освітою. А наша українська еліта вважала: якщо ти їдеш на Донбас, то маєш говорити російською мовою.

А чому це Президент всієї України має розмовляти російською? Пам’ятаєте недавню акцію: один день весь Львів спілкувався російською мовою, один день Донецьк — українською. Це якесь приниження, знущання над українською мовою і взагалі над національною ідеєю. Нині дехто скаржиться, що на Донбасі пенсії не платять. А за що їх платити? Це ваша спокута — за ваш «референдум», за те, що ви привели війну в країну. Все це потрібно розказувати, а не ставати перед ними на коліна і обіцяти, що в них взагалі нічого українського не буде, лише спеціальний статус російської мови. Це антидержавна, неприпустима в європейській країні позиція.

— Що потрібно негайно зробити на шляху відстоювання національних інтересів?

— Нині ситуація дуже загрозлива для суспільства, для національного суверенітету. Тому потрібні жорсткість і послідовність. Негайно ратифікувати Угоду з ЄС. Внести зміни до законодавства про національну безпеку, готувати заявку про вступ до НАТО. Переглянути кадрову політику. У нас десятки тисяч людей, які закінчили академії державного управління, вивчали, що таке організація мобілізаційних ресурсів. Чим вони займаються? Навіщо нам сотні тисяч держслужбовців, помічників депутатів з надуманими пільгами? Ось додаткові резерви для надходження грошей у бюджет. Нам слід закупити потужну зброю, адже тільки сила може зупинити силу. Чому наші найкращі в світі танки, які на міжнародних військових салонах мають великий попит, досі не в АТО? Якщо ми стоятимемо на колінах і проситимемо нас врятувати, то російські танки пройдуть по наших головах аж до Європи.

— Чому ми на кожних виборах бачимо одну і ту ж затерту політичну колоду? Чи є у нас взагалі нові обличчя?

— Яка еліта прийшла в пострадянських, зокрема балтійських, країнах після розвалу Союзу? Там були люди із середовища інтелігенції, в яких не було бізнесових інтересів, які відстоювали національну ідею в боротьбі з тоталітарним режимом. Ці люди розуміли ціну національної державності. Грузія після російської агресії швидко і не озираючись назад поміняла всю еліту. У нас політична еліта залишилася радянською, комсомольсько-комуністичною, зокрема 90% Партії регіонів. Нікого не притягнули до відповідальності й нікого не позбавили депутатського мандата за зраду національних інтересів, за розграбування армії та країни, за зраду під час проведення АТО. Нашу еліту «рятує» те, що йде війна. Але якраз в умовах війни вкрай потрібна люстрація і жорстка боротьба з тими, хто тягне нашу країну в минуле. В Україні є інтелігенція, яка не обтяжена старими валізами. А при владі багато людей, які не мають ні досвіду будівництва нового суспільства, ні морального права це робити. І нове мислення вони не сприймають. Країна по копійках збирає військовий податок, волонтери одягають і годують армію, а олігархи при владі за повернення ПДВ на свої підприємства сотні мільйонів гривень отримують.

— Але Майдан уже змінив свідомість українців, для яких демократичні цінності — не порожній звук.

— Так, люди змінилися, і це головне наше досягнення. Українці воюють за те, щоб жити в своїй державі, а не під російським чоботом, та за своє майбутнє в європейській країні. Ми, науковці, сподіваємося, що наш Президент залишиться на позиції жорсткого й послідовного лідера нації і зробить усе для того, щоб виконати обіцяне, щоб наша країна зберегла державність, щоб ми справді жили по-новому. Всі механізми для цього є, а головне — є підтримка громадянського суспільства, всієї єдиної і великої України.

Наталія ДОЛИНА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Ірина КРЕСІНА. Народилася 1952 року в Києві. Закінчила Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. Завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.