«Як можу сидіти вдома і їсти пельмені, коли там, в окопах, воюють зовсім зелені солдати», — із цими словами 45-річний Володимир Титарчук пішов у зону АТО добровольцем. Танкіст, онук і син танкіста зголосився іти на війну не заради бажання вбивати, а задля того, щоб навчити молодих не підставлятися під ворожі кулі. Досвідчений воїн, що побував у гарячих точках, давав не раз моральних потиличників за необережність у бою. Невиправдане геройство нікому не потрібне, — казав, оскільки закінчується останньою дорогою туди, звідки не повертаються. За ці постійні повчання бойові побратими називали його тещею. Але частіше — просто Івановичем.

«Він багато знав і вмів. Держава нас так не готувала до цієї війни, як готував Іванович. Казав, що може статися в бою, як можна уникнути небезпеки, що треба зробити, щоб повернутися живими і здоровими, — пригадує бойовий побратим Володимира Титарчука доктор історичних наук Ніжинського педуніверситету імені М. Гоголя Євген Луняк. — Він першим із нашої роти вступив до донецького аеропорту».

 Своєю смертю танкіст Володимир Титарчук урятував побратимів. Фото надане автора

У нього було напрочуд приязне обличчя, добродушна усмішка і велике налаштування на позитив. Здавалася, в його очах хлюпочеться саме життя. «Прорвемося!» — це слово-девіз, слово-заклик, слово-мантра додавало сил і мужності у найскладніших обставинах. А вони в боях за донецький аеропорт були неймовірно тяжкими.

242 дні оборони. Українські воїни були настільки незламні й відчайдушні, що їх назвали «кіборгами».

Волонтери привозили їм тепловізори, теплу одежу, взуття та термошкарпетки. Від рідних приходили листи, від дітей малюнки. 

Іванович на Т-34 щодня підвозив «кіборгам» набої, влучними пострілами давав «прикурити» ворогам, які вперто сунули до терміналів, забирав з поля бою поранених. «Ми не були «кіборгами», він був», — кажуть бойові побратими капітана Титарчука. Йому вистачало мужності, та не вистачило талану — загинув, прийнявши на себе осколки міни. Завдяки цьому залишилися живими хлопці, що стояли за ним…

Днями вони відвідали свого капітана в місці його останнього спочинку. А потім зібралися у Військово-історичному музеї — відділі Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського, де є окрема експозиція, присвячена героїчним землякам — воїнам АТО. Серед них і Володимир Титарчук. Прийшла і його дружина Юлія Титарчук. Про чоловіка їй говорити боляче. Бракує батька синові Едуардові. Та сім’я пишається тим, що він був героєм.

Бойові побратими пригадують, як Іванович радів тому, що син також мріє стати військовим — не з романтичних міркувань, а сприйнявши через батька і зворотний бік цієї професії. Адже бій — це не лише наступ, піднесення і перемога. Це піт, бруд, кров, вогонь, втрати.

Коли танкісти фотографувалися біля свого бойового прапора, у центрі гурту поставили манекен із формою Івановича. І всі відчули його незриму присутність.

В одному з телесюжетів Іванович звертався до земляків зі словами, що вони можуть спати спокійно, доки українські солдати охороняють мир. Він зробив усе, що від нього залежало, щоб так і було. Життя триває. І війна, на жаль, також. Небесний стрій бернесовських журавлів, серед яких тепер і капітан Титарчук з орденом Богдана Хмельницького на білому крилі, стає дедалі численнішим.

Бойові побратими згадували, як сподівалися, що смертельно поранений командир виживе. Дива не сталося. Він ніби розділив своє життя поміж тими, кого закрив собою від міни. Відтепер хлопці живуть і за нього.