ТВОРЧІСТЬ

 

Керівник ансамблю 
«Українські барви»
Оксана СТЕБЕЛЬСЬКА

Чим нині можна здивувати вибагливого слухача? Здається, він усе чув, бачив і мало не мацав руками. Безліч каналів телебачення та Інтернет відкривають  необмежені можливості для ознайомлення з надбаннями світової музичної культури, які ще два десятиріччя тому не могли наснитися навіть найзатятішому меломану.

Втім, вік живи — вік учися. Те, що звуки наших традиційних музичних інструментів здатні й мертвого підняти, для українців не дивина. Проте вперше почувши виступ цього колективу, стало зрозуміло, що чогось у музиці ти досі не знав. Тож і виникло бажання ближче познайомитися з Оксаною Юріївною, яка разом з однодумцями-професіоналами  легко запалює своїм мистецтвом будь-яку аудиторію.

— Як виникла ідея створення такого неспецифічного жанру — перенесення кантрі чи рок-н-ролу на українські терени? 

— Всі ми професійні музиканти, музикою займалися з дитинства, як мовиться, з азів пізнавали багато стилів і напрямків. Школа в усіх класична, що й дає змогу вправлятися з будь-якими завданнями. Переграли за свою кар’єру багато чого. А ідея — популяризація саме української різностильової музики як серед своїх співгромадян, так і за кордоном.

От в Америці протягом кількох років поспіль ми давали концерти для різних організацій — ООН, дипломатичних представництв різних країн світу, Гарвардського та Йєльського університетів. Використовуючи різножанрову українську музику, будували програму так: починали виступи з класичних творів, романсів, фольклору і плавно переходили до сучасних ритмів.

Ми кардинально не змінюємо  структуру, мелодику, гармонію пісень. Але, використовуючи різноманітні засоби музичної виразності в інструментальних «переграх» та інші музичні натяки, показуємо, як матеріал вплітається в канву іншого культурного сприйняття, набуває незвичної мелодики. Багато в чому це жарт, експеримент, імпровізація.

Є в нашому репертуарі вокальні й інструментальні твори, де немає нічого іншого, крім українських мотивів. Але для виходу на міжнародну сцену вони потребують яскравого концертного виконання, максимального розмаїття музичних засобів та цікавого аранжування. Часом іншої трактовки, певного осучаснення.

В Арізоні до нас підходили місцеві ковбої і казали: «Вау, як ви можете поєднувати непоєднуване?» Нам вдалося довести до їхньої свідомості жартівливий зміст та віртуозність виконання українських коломийок, глибоку лірику та мелодійність наших пісень. Попри те, що фолковий матеріал дуже відрізняється в усіх народів світу, емоційно він має бути максимально виразним.

Американці були дуже здивовані, що в нас така яскрава та самобутня музична культура і що їхній музичний пласт — кантрі, блюз, джаз — до снаги підняти українським виконавцям.

Український фолк-квартет барвує власними емоціями. Фото з архіву ансамблю «Українські барви» 

Стандарти в музиці неприпустимі 

— Що ж таке, на вашу думку, український рок-н-рол, що в ньому є нашого рідного і що заокеанського?

—  Приміром, ми написали текст, склали його рима до рими. Він повністю відповідає українській ментальності — жартівливий, іронічний. А мотив і мелодію, тобто музичну стилістику, підвели під нього американську, рок-н-рольну. І гармонія відповідна в аранжуванні відчувається. Просто традиції пропускаються крізь власне світосприйняття.

— Але ж американці не грають рок-н-рол на баяні й скрипці…

— Вони взагалі мають особливу любов до цього стилю. Американська рок-н-рольна стилістика неповторна. Ви впізнаєте її скрізь і завжди, хоч би де вона виконувалася. Наш прикол виконання — саме в баяні, кларнеті і двох скрипках, які зробили рок-н-рол народним жанром. Тобто акустичний варіант замінив класичний з гітарами та ударними.

— Як у світі сприймають  український рок-н-рол? Чи порівнюють із класичним і на чию користь це порівняння, якщо воно таки є?

— Музика  не має чітко окреслених стандартів. Натомість є певні гармонічні послідовності — характерні риси, притаманні певному стилю. Все, що крутиться

навколо того, — обігрування, використання музичних засобів, запозичення — індивідуальне. І залежить від твого бачення, можливостей, смаку, уподобання, навичок. Це неповторне поєднання і мікшування.

Візьмімо той-таки рок-н-рол — на перший погляд всі рок-н-рольні твори схожі, бо мають спільну стилістику. Але, повірте, розбіжностей теж багато. А наше завдання — шукати у відомому всім жанрі нові виразові можливості, технічні елементи, інтонації, гармонічну послідовність. Є дуже багато цікавої музики, що заводить і водночас змушує замислитися як публіку, так і музиканта. Не зациклюватися на одному, урізноманітнювати концертні програми — ось наше завдання. В кожному стилі вишукувати особливинку, щоб вона відгукувалася в душах і серцях слухачів.  

— А наш глядач готовий до сприйняття такої інтерпретації?

— Незалежно від аудиторії та її вікового складу ми прагнемо робити так, аби кожен у концерті міг почути щось цікаве саме для себе. Наші сольні виступи включають максимум різного музичного матеріалу. Рок-н-ролом все не обмежується, він є своєрідною приправою до головної страви. Часом українська пісня забарвлюється кантрі, блюзом, реггі, сальсою, квік-степом...

Вдало переробити українську пісню вдається не завжди, навпаки, можна легко зіпсувати. В основі мають бути думка та імпровізація, особливо коли йдеться про джаз. Звучить це по-новому, з другим диханням. Хоча ми й робимо ставку саме на традиційну українську музику, вдале перемежування номерів посилює враження розмаїття. 

Економіка  переважила мистецтво

— Під час цьогорічних новорічно-різдвяних свят вам вдалося продовжити традиційні концертні тури під гаслом «Щасливого Різдва»?

— Порушувати її ми не хотіли. Але нині в організаційному плані це доволі непросто. Організувати в Україні сольний концерт — це видатки й ризики. Умови оренди однакові і для «Українських барв», і для Брітні Спірс. Витратна складова дуже велика, і ніхто в цьому ризику не бере участі, крім виконавця. На нього лягають усі витрати — від оренди концертного майданчика до питань з податковою. Приміром, два роки тому не встиг висохнути клей на афішах наших ювілейних виступів у Будинку офіцерів, як ми вже мали зустріч із податковою.

А ще один запланований податок, який додатково здирає 5%, взагалі заганяє виконавців, особливо українських, у глухий кут. Ми ж не продаємо ковбасу, а платити змушені навіть більше. Не секрет, що за таких умов сольні концерти неприбуткові. Так само як і продаж дисків. Вам це скаже будь-який музикант. Через піратство, Інтернет люди мало купують музичну продукцію. Та й від участі в радіо- чи телепрограмах не маємо жодного зиску. Якщо комусь і перепадає, то це копійки. Українські виконавці поставлені в дуже скрутні умови.

Натомість є монополія російських зірок, які мають доступ до телевізійного і рекламного простору, і Україна для них як додаткова територія для розкрутки й заробітку. Подивіться довкола: багато ви бачите плакатів чи реклами концертних турів наших артистів? Окрім «Океану Ельзи» — жодних. А російські й світові дивляться на нас мало не на кожному кроці.

За кордоном ми мали справу з набагато цивілізованішими правилами гри. Компроміси, частини ризиків розподіляються між музикантами, рекламістами, організаторами тощо. Кожен ризикує частинами. У нас — одна сторона і всім одразу. А вартість оренди зали взагалі є ненормальною для нашого суспільства і можливостей людей. Страшні ціни на виступи російських зірок ми не потягнемо, бо відповідну вартість квитків виставити не можемо.

Я голосую за таку масову культуру, яка була б доступна більшості громадян. Але все не так. От і виходить рентабельність або нульова, або мінусова. Тобто можливості витратні й прибуткові в нашій країні не збігаються і не пересікаються жодним чином. Я люблю організаторський бік справи, але хотілося б це робити в цивілізованих умовах.

Чому нині багато команд перейшли в клуби? Бо концертні майданчики не для них у широкому розумінні слова. А відмова від квотування українського музичного продукту в ефірах радіостанцій та телебачення, брак підтримки мистецьких проектів є реальним свідченням ставлення влади до національної культури.

Виходить, за кордоном працювати вигідніше з усіх боків. Хоча хотілося б, щоб було навпаки. Доводиться шукати менші форми, закриті для широкої аудиторії. На жаль. Тож економічні реалії завадили «Українським барвам» у новорічний період повноцінно поспілкуватися з аудиторією зі сцени.

— Група «Бон Джові» грає одним складом з 1984 року й по сьогодні. А у вас які стосунки в колективі, він дружний?   

— За 11 з гаком років склад, хочеш чи не хочеш, змінювався. Це залежало і від родинних обставин. Якийсь час у колективі було дві жінки. Але друга дівчина після гастролей у США вийшла там заміж і залишилася. Один з музикантів також забрав родину і виїхав туди ж.

Нинішнім складом ми працюємо чотири роки. Стабільність, напрацьовані рухи, зіграність. Не треба нікому пояснювати, як, що і де грати. Є ноти, відчуття ліктя, талант, і всі розуміють одну мову — музики.

«Українські барви» часто порівнюють зі струнним квартетом, але ми звучимо дещо з іншим забарвленням. Поєднання  кларнета, двох скрипок і баяна звучить насиченіше. Кожен інструмент має своє місце в партитурі  та на сцені. Перекладення чи аранжування творів, особливо класичних, для такого складу змушують бути  різноплановими, водночас утримуватися в рамках авторського задуму. Крім оригінального аранжування, барвуємо і з костюмами — поєднуємо класику і фолк, етно і сучасність. Кожне відділення концерту виграє новими барвами сценічних образів. Іноді додатково запрошуємо музикантів — ударника, піаніста, контрабасиста та інших для підсилення певної стилістики. Так, ми розширюємося у постійно новий склад музичних тембрів. Але, так би мовити, каркас залишається сталим. І він ще не раз потішить слухачів якісною українською музикою.

ДОСЬЄ «УК»

Оксана СТЕБЕЛЬСЬКА. Народилася 13 листопада 1976 року на Львівщині. Пройшла всі етапи класичної професійної освіти — від дитячої музичної школи, Львівського державного музичного училища імені Людкевича до Національної музичної академії ім. Чайковського. Вже 12 років керівник і солістка вокально-інструментального ансамблю «Українські барви».