Берегти пам’ять про українських героїв — святе завдання кожного з нас. Адже українцям судилося бути народом-борцем у минулому й у новітній історії теж. Люди доброго серця та чину нині на лісовому масиві Старківка села Шибалин неподалік м. Бережани на Тернопільщині оновлюють меморіал на вшанування пам’яті воїнів Української Повстанської Армії Василя Соляра, Івана Львівського, Михайла Ухмана, Михайла Соляра та Йосипа Совина. 

Зліва направо: підприємці Іван Здирко та Андрій Третяков обговорюють деталі оновленого проєкту меморіалу. Фото автора

Не осоромили повстанської слави

Шибалин здавна був селом, де нуртував український патріотичний дух. Розкинувся цей населений пункт вздовж невисоких гір на березі річки Ценівка. У Першу світову війну село стало ареною запеклих боїв. Урочищу Стадниця судилося бути долиною смерті. Тоді  і народилася пісня: «Австріє, Росіє, де ваші сини? В Шибалині, при долині полягли вони».

Щоправда, у кривавій круговерті поблизу села навічно впали й найкращі сини українського народу — Голгофою Українських Січових Стрільців історики назвали гору Лисоня. Вона живила несхитною любов’ю до України і шибалян, і зрештою всіх галичан. 

Недалеко від неї стоїть обійстя родини, де народилася і зростала Галина Дидик. З юних літ вона ступила на шлях боротьби за незалежність України і йшла ним до останнього подиху. Галина організувала Український Червоний Хрест, що опікувався пораненими вояками Української Повстанської Армії. Згодом була головною зв’язковою повстанського генерала Романа Шухевича. За щиру любов до України,  прагнення мати власну незалежну державу комуністичний тоталітарний режим засудив Галину Дидик та її товаришок Катерину Зарицьку, Ольгу Ільків і Дарію Гусяк до 25 років тюремного ув’язнення. Галині радянська влада навіть заборонила після тривалого ув’язнення повертатися до родинного села, тож у вічність пішла не з рідної сторононьки. 

2007 року в Шибалині постав пам’ятник Галині Дидик, відчинив двері історико-краєзнавчий музей її імені.

Нині відомі імена полеглих і ще п’ятьох Галининих односельців і побратимів-упівців. Це Василь Соляр, Іван Львівський, Михайло Ухман, Йосип Совин і Михайло Соляр. Власноруч криївку вони збудували за рідним селом на лісовому масиві Старківка майже за кілометр від гори Лисоня. Ці повстанці, як співається у відомій пісні, плекали власні патріотичні почуття з пожеж війни та з полум’я боїв. У квітні 1947 року вони прийняли в боротьбі з енкаведистами гордо смерть — вийняли запобіжну чеку із гранати, підірвалися просто у схроні, але не здалися, не осоромили повстанської слави. Радянським органам їх видав зрадник. 

Знівечені тіла згодом привезли перед будівлю районного відділку НКВС для розпізнання. Очі рідних стогнали від розпуки, та сліз не видали. Знали: за це можна поплатитися щонайменше виселенням до Сибіру. Не дочекавшись бажаного, енкаведисти вивезли загиблих на цвинтар у Бережани, викопали яму, поскидали мертві тіла з підводи. Відтак накрили соломою, запалили її, аж тоді закопали. 

Найстаршому з цих п’ятьох патріотів із Шибалина Михайлові Ухману  було лише 27 років. Іван Львівський не повернувся до школи, в якій виховував дітей у великій любові до України. Василь Соляр у свої 25 залишив на білому світі молоду дружину й двох доньок: Надії йшов четвертий рік, а Зеня народилася вже через місяць після мученицької смерті батька. Нині Надія Василівна живе в Шибалині, а Зиновія Василівна — в Чернівцях. Дитяча пам’ять пані Надії зафіксувала лише одну мить зустрічі з татом: прийшовши додому, він дуже радів, підняв доньку кілька разів над головою.     

Щойно стала розпадатися радянська імперія, родичі загиблих повстанців, односельці зібралися у Старківці на місці колишньої криївки. Вирішили: пам’ять героїв потрібно вшанувати. І взялися спочатку насипати велику символічну могилу, яку увінчав дубовий хрест, а також кущі самшиту, квіти. Потім збудували невелику капличку, впорядкували галявину, посадили туї. Уперше сюди прийшла процесія греко-католицької громади Шибалина 1991 року. 

Відтоді біля криївки упівців майже щороку лунають дзвони й палахкотять свічки пам’яті, священники традиційних християнських конфесій відправляють по загиблих панахиду. Не раз про українських патріотів співали, читали вірші учні та педагоги Шибалинської загальноосвітньої школи І—ІІ ступенів, виступали представники й навіть лідери деяких громадських організацій та партій.

Не маліє людська доброта

Але пам’ять зобов’язує ще й доглядати, дбати про впорядкування місця загибелі патріотів. За майже 30 років меморіал біля криївки упівців у Старківці потребував оновлення. Ініціативу щодо цієї почесної справи виявив шибалянин підприємець Іван Здирко, для якого Україна теж понад усе. Він разом ще з двома патріотами 30 липня 1989 року вперше у новітній українській історії підняли на Лисоні синьо-жовтий прапор.

З паном Іваном виїхав до лісового масиву, щойно вщухли кількаденні  осінні холодні дощі. Тут уже панував робочий ритм. Василь Логинський лупав великі брили каменю, Михайло Миколів набирав розчин з бетономішалки, Григорій Колісник мурував. Будівельники не місцеві, із села Конюхи, що входить до Козівської селищної громади. Уже місяць вони працюють на пам’ятному об’єкті. Іван Здирко подбав про кімнату відпочинку для них, а страви готує його дружина Ганна.

Меморіал після відкриття постане цілком іншим, ніж був кілька десятиріч. Спроєктувала його донька пана Івана  Ірина Фреїшин. Тепер пам’ятна споруда одягнеться у камінь, який видобувають за кількасот метрів у місцевому кар’єрі. Іван Здирко каже, що встановлять невелику капличку, яку вінчатиме фігура Ісуса Христа. Імена п’ятьох загиблих тут упівців Василя Соляра, Івана Львівського, Михайла Ухмана, Михайла Соляра та Йосипа Совина викарбують на мармуровій плиті. Над входом у криївку виведуть напис «Слава Україні!», самі ж двері до схрону будуть ніби обгорілі. Це нагадуватиме відвідувачам про те, що повстанці підірвалися, але ворогові не здалися. Стіну — своєрідну стелу прикрашатиме Тризуб, який виготовив без будь-яких зварювальних робіт Віталій  Кукурудза, і слова «Героям слава!»

Підприємець Андрій Третяков додає, що і Тризуб, і написи викувано з металу. «Це наш доброчинний внесок у таку потрібну і благородну справу, — зазначає пан Андрій. — Треба, щоб наші сини й доньки теж мали згадку про героїчні події, які відбувалися у Старківці у квітні 1947 року, і щоб вони передавали нащадкам, за що колись боролися наші діди-прадіди». 

Добре й те, що не міліє та не маліє людська доброта. Іван Здирко каже, що на його прохання допомогти в оновленні меморіалу загиблим борцям за волю України в ліску Старківка відгукнулися передусім керівник місцевого кар’єру Олег Микитюк, інші підприємці, односельці, депутат обласної ради Олег Валов, старостиня с. Шибалин Ольга Дудар. Безперечно, фінансову лепту внесли й доньки загиблого повстанця Василя Соляра Надія Кріль, Зиновія Савка та їхні діти. 

У списку благодійників  Галина Кушко — вчителька історії Шибалинської загальноосвітньої школи. Це засвідчує: якщо є такі педагоги, то молоде покоління знатиме справжню історію своєї держави. 

На меморіалі робота кипить

Похвально, що доброчинний проєкт з ушанування пам’яті загиблих воїнів Української Повстанської Армії схвилював і новообраного голову Бережанської міської об’єднаної територіальної громади Ростислава Бортника. Він побував у Старківці, цікавився будівельними роботами й пообіцяв подбати про бруківку. Гадаю, надалі саме громада мала б перейматися справою збереження та впорядкування цього меморіального місця. Пам’ять-бо має бути живою.