У документальному фільмі-розслідуванні «Таємниці генія Шевченка» («1+1»), як гласить реклама, його автори зробили все можливе, аби розкрити таємницю походження Тараса Григоровича. Слід віддати належне сміливості департаменту журналістських розслідувань каналу, який і створив фільм. І справді, досі мало хто з українських документалістів наважувався досліджувати такі аспекти. Хоч в пострадянському та діаспорному шевченкознавстві подібні спроби мали місце раніше.
Пам’ятними є фундаментальні монографії «Шевченко як міфотворець» американського україніста українського походження Григорія Грабовича та «Шевченків міф України» Оксани Забужко, що спричинили справжні скандали в науковому та літературному середовищі, хоч обоє авторів лише спробували змінити методологію дослідження біографії і творчості Поета.
Чи вдалося авторам документальної стрічки досягти поставленої мети? Чи переконав здобутий і оприлюднений матеріал нас, глядачів, у правомірності так званих сенсаційних здогадок щодо походження Шевченка, причин опіки сиротою, наявності його ймовірних дітей і навіть певних припущень щодо його сексуальної орієнтації? Зрештою, наскільки достовірно й правдиво виписаний образ самого поета, аби претендувати на якісь узагальнення?
Ці запитання спливали перед очима протягом усього фільму, автором ідеї та сценарію якого стала ведуча Світлана Усенко, а режисером-постановником — Олена Єлісєєва. Так, заглянути на другий бік Місяця завжди корисно. Але ж розбирати на атоми життя такої людини (втім, як і кожної) потрібно не тільки професійно, відповідально, а й, вибачте на слові, тактовно. Власне, поняття професійності й передбачає певну міру обережності, якщо хочете, поважливості, хай із залученням світил на кшталт ізраїльського почеркознавця Інесси гольдберг. Зрештою, чи ставили собі автори фільму запитання: як сприймуть оті натяки й недомовки родичі Шевченка, його нащадки на Батьківщині?
З чим не згодні нащадки
Ось що розповів один із нащадків великого поета — Микола Лисенко з села Шевченкове Звенигородського району:
— Висновки графолога, криміналіста, на жаль, базуються на припущеннях — гіпотетичності, вірогідності або ймовірності. Візьмемо запис про народження Тараса в метричній книзі: ім’я його матері, цілком можливо, рукою не зовсім тверезого дяка записане спершу як Агафія, згодом виправлене на Катерину. Такі випадки відомі, і траплялися, як свідчить історія, не раз. Або припущення, нібито Тарас був позашлюбним сином Енгельгардтів-Романових, що взагалі є нечуваною авторською фантазією телевізійників.
Ми, нащадки Шевченкового роду, стверджуємо це відповідально! І керуємося при цьому не здогадками чи припущеннями, а родинними переказами, спогадами, які свято пронесли крізь століття наші батьки і нам заповідали оберігати цей наш спільний дорогоцінний спадок.
Є вагомі заперечення на батьківщині поета й щодо законних батьків Тараса Шевченка. Зі спогадів Марії Трохимівни Лисенко, онуки Тараса Григоровича по родинній лінії його брата Йосипа, батьки майбутнього поета жили в злагоді й любові. Григорій Іванович Шевченко, батько Тараса, був не лише письменним, а й вельми шанованим та авторитетним у селі чоловіком. У церковних книгах (чому ж до них не дійшли руки в допитливих авторів фільму?) часто зустрічалися записи прізвища Григорія Шевченка — як поручителя при вінчаннях, хрещеного батька. На свята радо збиралися родичі й сусіди до Тарасового діда Івана Андрійовича Шевченка, який знав і охоче розповідав історію як їхнього роду, так і отчого краю. Звідти й витоки невичерпного інтересу допитливого онука до історії України, зародження патріотизму, що супроводжували Тараса Григоровича впродовж усього його стражденного життя.
Як свідчить старший брат Тараса Микита, він, як і старша сестра Катерина, точно знали, що лише Григорій Іванович був їхнім із Тарасом спільним батьком. Жодних інсинуацій щодо цього просто не може бути, адже поетові батьки, істинні християни, жили у законному шлюбі, який не припускав навіть натяків на перелюб, зраду!
Жодному з нас, нащадків роду, — наголошує Микола Лисенко, — не відомо те, що з такою легкістю наважуються оприлюднювати чужі родині люди з телеекрана. Забуваючи при цьому, що недаремно Тарас ставився до своєї матінки як до святої істоти, із втратою якої для нього наче сонце зайшло. Катерина Якимівна, мати Тараса, хоч і прожила нелегке життя кріпачки, але знаходила час, аби належно дбати про дітей і чоловіка. Разом із Григорієм Івановичем вона пережила тяжке горе втрати малолітніх дітей. Та навіщо фантазувати, якщо сам Тарас Шевченко всьому світові повідав, як жила його матуся, що за біда вкоротила їй віку! Ця берегиня роду, жінка-мати, яка дала світові Генія, віддано кохала свого чоловіка, батька їхніх дітей, заслуговує лише на безмежну вдячність. Натомість її через понад два століття намагаються очорнити подружньою зрадою. Мовляв, не надто вибагливий і охочий до подібних сенсацій глядач ковтне і не вдавиться?
Але якщо автори фільму справді прагнули встановити істину і докопатися до біографічних подробиць родоводу Тараса Григоровича, зауважують у селі, то рівень сучасної генетики дав би змогу здійснити це набагато простіше і куди меншим коштом, ніж вартість згадуваного проекту. Адже нині, за наявності можливостей дослідження ДНК, а також згадуваних у стрічці залишків волосся на посмертній масці поета, можна було таку спробу зробити. Тим більше, що живуть в Україні нащадки роду Шевченків по його рідних братах Микиті та Йосипу (а всього, нагадаємо, генеалогічне дерево цього роду налічує понад 1400 осіб!). Те ж саме радять їм учинити, відшукуючи нащадків нібито позашлюбної дочки в родині Ганни Закревської. Принаймні, після встановлення істини щодо цього ні в кого не буде жодних підстав подібним чином фантазувати.
Микола Лисенко, порадившись із іншими нащадками поета, написав авторам телефільму «Таємниці генія Шевченка» відкритого листа. У ньому зокрема говориться:
«Не знаємо, яку мету ставили автори телефільму при його створенні. Якщо осоромити, пригасити світле ім’я великого українця, то можуть себе не тішити. Їм це не вдалося! З тієї причини, що велич постаті Тараса Шевченка неможливо затьмарити взагалі, як би не прагнули цього його очорнителі. А якщо вони прагнули потішити себе й невибагливого споживача подібної продукції розповідями про ймовірні суто людські слабкості, що притаманні й геніям також, то радимо цим творцям звернутися до рядків Біблії, яку чудово знав і часто цитував Великий Кобзар. Але свідомо паплюжити ім’я людини, завдяки якій світ дізнався і дізнається про Україну, її волелюбний відважний народ, ніхто не має права!»
Насамкінець. Можна зрозуміти емоційний запал цього звернення, адже зачеплено найсвятіші почуття, найчутливіші струни душі українців, зокрема й тих, хто належить до величезного роду Тараса. Але відкинути зерно правди, висловлене Тарасовими земляками, ніяк не можна. Як сказав мені один з відомих на Черкащині журналістів, літературознавців, «він не міг без обурення дивитися цей фільм. Тарас Шевченко, який створив стільки шедеврів на папері і полотні, показаний у телепроекті радше гультяєм і мало не розпусником. Коли ж він все це зробив?
Причому проживши по-справжньому вільним лише 17 років (зі своїх 47, відведених йому Всевишнім). Та й саме втілення його образу, лише зовні трохи схожого на оригінал, залишає бажати набагато кращого».
Ніхто й не закликає сприймати Шевченка традиційно, хрестоматійно, як революціонера-демократа. На нього можна і треба дивитися під особливим кутом зору, відкинувши стереотипи і нашарування радянської ідеології. Однак при цьому не варто забувати про відповідальність — як перед сучасниками, так і перед самим собою.
Ми в Google+