Недавно, перебуваючи в селі на Черкащині, зайшла на сільський базар і була вражена ось чим. Єдина ятка, до якої стояла черга, — та, де продавали засоби захисту рослин, зокрема й те, що використовують, щоб не росли бур’яни. Люди брали цю отруту для власних городів! Найцікавіше, що продавець, вочевидь, сам не був поціновувачем свого товару: коли молода пані попросила продати щось, щоб посипати полуничну грядку проти бур’янів, то він кілька хвилин буквально вмовляв її не купувати цієї шкідливої гидоти.

Така антиреклама власного товару не могла не вразити. Дядько просив господиню не лінуватись і зайвий раз просапати ділянку, адже це краще, ніж посипати отрутою. Казав, що він і його жінка ці засоби намагаються не використовувати, хоч і продають їх. Навіщо ж отруювати себе і власну родину? «Я навіть картоплю намагаюсь якнайменше кропити від колорадів, не кажу вже про городину, — каже продавець. — Ми з жінкою вирощуємо чисті овочі й фрукти, адже їх їстимуть наші ж діти з онуками. А вони живуть у місті, там і так забагато шкідливих продуктів».

Проте селяни здебільшого дядькових поглядів не поділяють. В цьому переконалась особисто. Якось, сапаючи полуницю на власному городі, відчула цікавий погляд сусідки, яка спитала, що це я роблю, хоч стояла вона недалеко і бачила, що я дідівським методом борюсь із бур’янами. А вислухавши пояснення, ще довго дивувалась, навіщо я так себе перевтомлюю і взагалі роблю «дурну роботу», адже можна просто посипати отрутою полуничну грядку.

«Я засипала спеціальною сумішшю. Вона буквально вкрила ділянку плівкою, і бур’ян там не росте». На мою ремарку, мовляв, це шкідливо, почула: ну то й що — все шкідливо. Інша сусідка, бабуся, якій уже за 70 років, аж надто часто з’являється на своєму городі з якимось оббризкувачем, і після цього навіть на нашому ще певний час смердить. Підозрюю, що рідина, яку вона використовує, не має жодного стосунку до засобів, які тепер «майже не шкідливі». А те, що як добриво використовую попіл з перегорілих дров, вважає пережитком минулого і якимись «столичними забобонами».

А рекордсменом із використання отрути стала інша бабуся, яка живе неподалік і чи не на все село хвалиться, що в неї є запаси дусту… Вона його береже і нікому не дає. Торік підсипала дуст у малину, і та вродила велика й гарна. Ось тільки її неможливо було їсти. Якось бабуся щиросердно запросила пригоститися. Щойно я взяла ягоди, відчула різких запах дусту, руки захотілось помити, бо вони смерділи. Довести бабці, що їсти цей отруйний ягідний концентрат не можна, вкрай важко. Вона каже, що вік прожила і краще знає, що шкідливо, а що ні.

На жаль, подібних історій можна розповісти багато. Останніми роками у деяких наших селах стало модно обробляти городи «по-сучасному», тобто гатити в землю купу отрути. Селяни активно переконують, що нічого тут страшного немає, що це не шкідливо. Постає запитання: чому вони так вирішили? Можливо, їм це сказали агрономи? Ні, насправді так сказала сусідка, подруга — тут у кожного власний варіант відповіді, — але напевне не фахівці.

І це тоді, коли весь світ переходить на споживання органічної продукції. Так, родичі, які живуть за кордоном, коли чують ці історії, лише сумно зітхають. Наприклад, у Нью-Йорку брат намагається скуплятися переважно на фермерських ярмарках, де можна придбати високоякісні екологічні продукти. Його друзі роблять так само, бо те, що продається в тамтешніх магазинах, хоч і коштує трошки дешевше, але за смаковими якостями істотно поступається фермерській продукції. І це попри те, що чиста продукція за кодоном коштує значно дорожче за, скажімо так, звичайну.

У багатьох із нас є дачі й городи, тому харчуватись насправді високоякісною продукцією можуть навіть міські жителі, не кажу вже про селян. Ось тільки чомусь дехто «ведеться» на рекламу виробників отрути, вважає її добривами і застосовує, не замислюючись про наслідки. В результаті навіть домашня малина перестає бути корисною.