ВРЯТОВАНІ ДУШІ

У польському прикордонні, яке стало сучасною Рівненщиною, рятували українців від голоду й писали романи про злодійства комуністів

Саме між Рівненщиною і Житомирщиною та Хмельниччиною в 30-ті роки минулого століття пролягав кордон, який тоді був не просто міждержавним — між Польщею та Українською РСР. У 1932–1933 роках він став кордоном між життям і смертю.

Вижила завдяки весні та надії…

— Ми жили на Житомирщині, неподалік від кордону, — пригадує 90-річна Франциска Томагашева, тепер рівнянка. — Мій батько був поляком за національністю, мама — українка. Зрештою, таких мішаних родин, як наша, на прикордонні було багато. То були невимовно страшні часи. Нам дуже пощастило, що жили під лісом. І мама, ніби передчуваючи біду, постійно посилала нас, дітей, збирати ягоди та жолуді. Пізніше вони дуже нам згодилися: мама молола їх на жорнах і смажила з них пляцки, — час від часу закидає польське слівце Франциска Леонівна. — У нас в сім’ї було семеро дітей, тож разом з батьками виходило дев’ять. Збіжжя забирали все до зернини. І хоч бачили, скільки в сім’ї голодних дітлахів, навіть відібрали щойно спечений матір’ю хліб. Я добре пам’ятаю, як батько ловив горобців, що взимку ховалися під стріхою клуні, — з них мама варила юшку… А коли в сусідів здох кінь, його туша довго не залежалась — люди приходили й відрізали собі по шматку…

А ще тієї зими нас виручали передачі з Польщі: всі, у кого були родичі по той бік кордону, дуже чекали від них хоча б картоплі. Ми, діти, йшли через кордон, щоб принести у вузлику бодай щось — адже на нас падало менше підозр. Та ось настала весна 1933-го: у травні зацвіла акація, підросла молода травиця. Люди почали збирати цвіт акації та лободу й готувати з цього страви. Саме весна і врятувала нас від голоду і подальшого вимирання. А завдяки тим, хто вижив, сьогоднішнє покоління може дізнатися про ту надзвичайно гірку правду…

Цікаво, що про це Франциска Томагашева вперше публічно розповіла у рідному їй Рівненському кооперативному економіко-правовому коледжі аж 2007-го, напередодні 75-річчя Голодомору, про який тоді на повний голос заговорила українська держава. У часи ж бо її педагогічної практики тему, м’яко кажучи, не заведено було обговорювати…

Часто ось такі, змішані, сім’ї розділяли лише ліс чи річка, як-от, приміром, Устя. Тільки вона знає, скільки харчів пропливло по ній із Корецького повіту Рівненського воєводства до Новоград-Волинського району Житомирської області.

— Хіба міг нам той шматок хліба в горло піти, коли ми знали, що через Устю голодують наші родичі? — пригадує 87-річна жителька села Невірків Корецького району Галина Бакай. — Люди, ризикуючи життям, йшли до нас із Росії, просили виміняти продукти на хустки, тканину, різний одяг — їм треба було вижити! А ми не лише міняли, а й так давали їм хто що міг: зерно, хліб, картоплю, сало. Он у мого брата, який не мав дітей, жила дівчина з Житомирщини — він вирішив її порятувати й видавав за свою. Брата вже немає, а де та дівчина, ми не знаємо…

Подібних свідчень на прикордонні можна зібрати чимало. І ніхто тут сьогодні не робить себе героями: люди чинили так, як підказувала їм совість.

Директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига: «Ось він, кордон між життям і смертю...». Фото автора

А в Польщі молилися за голодуючих…

— Втім, наші люди не лише рятували голодуючих поодинці, а й об’єднувалися в комітети допомоги їм, — розповідає директор обласного краєзнавчого музею Олександр Булига. — Ось маємо навіть листування Рівненського повітового комітету допомоги голодуючим з аналогічним Волинським і звіти про те, що молебні за голодуючих відбулися у Рівному, Городку, Понебелі, Обарові та інших околицях Рівного. В принципі польська влада, хоч і не вітала цього, але особливо не перешкоджала — дозволила діяльність такого комітету. Ви ж розумієте, Польща тоді була в добрих відносинах з радянською Україною. Тож принаймні реакцію місцевих жителів на події у Великій Україні польська поліція відстежувала ретельно — щоб, так би мовити, контролювати ситуацію. Цікаво, що саме уродженець Рівненщини, наш волинський Гомер Улас Самчук, першим розповів світові про страшний голод 1933-го. Уже в 1934 році вийшла друком його повість «Марія», в якій трагедію українського селянства описано так виразно, наче автор сам був її свідком. Вона присвячена матерям, що загинули голодною смертю в Україні 1932–1933 років.

Звідки у «західника» Самчука таке чітке уявлення про те, що коїлося в радянській Україні, розуміємо, коли слухаємо розповіді старожилів тодішнього прикордоння — жителів Корецького, Острозького, Здолбунівського районів Рівненщини. Просвітянин Олександр Волощук каже: зрозуміти те, що коїлося, можна на прикладі його родини, розділеної кордонами:

— Сестра мого діда, Ганна, жила в Умані, в неї було 12 дітей, але під час голоду померло восьмеро і чоловік. Ми ж тоді мешкали у Смородську Висоцького району Рівненщини, мій батько був священиком і щоразу відправляв панахиду не лише за свою родину, а й за всіх, хто помер від голоду. Жінки приносили до церкви хліб, замовляли ті панахиди, брали проскурки… Всі знали, за кого ті служби, але ніхто не доносив владі. І хоч Польща тоді не хотіла псувати відносин з Україною, але якщо, скажімо, кореспондент на місці був порядною людиною, він давав об’єктивну інформацію на Варшавське радіо, й вона звучала в ефірі…

Зовнішня інформація про те, що коїлося в Україні, виходила, виявляється, ще від однієї непересічної особистості — Тараса Бульби-Боровця, який згодом заснував УПА «Поліська Січ». Рівненський історик Гурій Бухало у книжці про Бульбу-Боровця «Син землі поліської» пише: «Проживаючи в рахованих кілометрах від радянсько-польського кордону, як й інші жителі Західної України, юнак прекрасно був поінформований про страшний голодомор, який розв’язали більшовики в Україні: адже тисячі голодуючих, незважаючи на постріли радянських прикордонників, нелегально переходили кордон у пошуках продуктів. І вирішив Тарас, як пише вже він сам, «скочити на Україну й побачити на власні очі, що там діється, бо втікачі розповідали неймовірні речі. Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався у глибину України до Житомирщини, Києва та Харкова». І на власні очі переконався, що втікачі розповідали святу правду про злодіяння комуністів. Він приносив з-за кордону зразки «хліба», спеченого з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків, які  направлялися до Ліги Націй, у посольства та консульства іноземних країн. Проте світ був глухим до трагедії українців…»

І лише через сім десятиріч світ визнав Голодомор геноцидом українського народу. Геополітика — річ надзвичайно небезпечна: її вершать диктатори, а страждають і розплачуються власними життями за їхні помилки цілі народи. Звісно, на Рівненщині теж горять свічки пам’яті за невинними і ненародженими жертвами рідного народу. Як нагадування про те, що ми більше ніколи не хочемо бути заручниками немудрих рішень правителів…

ЗНАХІДКА «УК»

Перший роман про Голодомор вийшов 1934 року

Письменник Улас Самчук був першим, хто на прикладі трагічної долі однієї родини сказав світові правду про голодомор-1933. Адже роман «Марія» вийшов друком у Львові вже 1934 року. Це не просто твір про Голодомор, це твір-реквієм, виконаний виразником інте?ресів українського селянства. У ньому є присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю в Україні в роках 1932–1933». На прикладі Марії, котра із життєрадісної жінки-господині, для якої праця та її родина були сенсом усього життя, перетворюється на руїну, пустку, і, врешті-решт, помирає разом з усією своєю сім’єю від голоду, автор розповідає про долю Великої України, її трагедію за часів тоталітарного режиму.

Однак попри неймовірну трагедію, у творі проглядаються мотиви незнищенності: український народ безсмертний і має своє майбутнє. Такими були життєві переконання самого Уласа Самчука: «Повстаньте і повірте в себе! Бог любить того, хто відчуває в собі частку його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. Яке право маєте ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими?..»

Сяйво щастя

«Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять святу вечерю, їм весело і радісно. На обличчях спокій, видно сяйво щастя — короткого і проходячого, але все-таки щастя. «Ми, — кажуть Маріїні очі, — не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його в одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ».

Улас Самчук, «Марія»

Ніч Вічності

«Тридцять днів гаснула Марія — покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч… Ніч вічності…»

Улас Самчук, «Марія»