Ну, що б, здавалося, рушник? Перефразовую відомі Шевченкові вірші і раптом завмираю, адже, як і в словах, про які писав поет, у рушникових переливах «б’ється серце, ожива, як їх побачить...».
Рушники… Веселі і сумні, святкові і буденні. Давній український народний звичай вишивати рушники й нині нікуди не подівся, донині не втратив свого значення. І надалі рушник залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. І тепер ним прикрашають інтер’єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. На рушнику новонароджену дитину несуть на хрещення, з рушниками сватаються та вінчаються, на рушник кладуть новоспечений хліб, яким вітають дорогих гостей…
Полотняний літопис України
Якось кілька років тому довелося побувати в Музеї рушника при Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, який створювала відома на всю Україну колекціонер рушників, доктор культурології Світлана Китова. Вже понад два роки, як не викладає вона в університеті, але колекція, зібрана фанаткою етнографії й фольклористики разом зі студентами, залишається унікальною і, кажуть, продовжує поповнюватися. Вона є справжнім полотняним літописом України, про що науковець видала чудову книжку.
Правда, «розлучення» її з навчальним закладом видалося не зовсім безболісним, з огляду на те, що працю, яку вклала Світлана Андріївна в збирання колекції, яка налічувала понад тисячу експонатів, так, здається, гідно і не оцінили, хоч і нагороджена Світлана Андріївна за багаторічну краєзнавчу діяльність премією імені Михайла Максимовича. Частину зібраних рушників за згодою сторін недавно таки віддали професорці, яка планує створити інтернет-музей, аби автентичну спадщину України міг побачити й оцінити кожен охочий.
Стараннями професорки та з допомогою студентів у музеї вдалося зібрати рушники з Черкащини, Чернігівщини, Кіровоградщини, Полтавщини, Дніпропетровщини та Житомирщини. В експозиції налічувалося понад 500 оберегів кінця XIX — початку XX століття. Ще стільки само — у запасниках. Експонати Світлана Андріївна збирала у людей, купувала на базарах. Згодом до цього долучилися студенти, практикою яких керувала пані Китова. Збирали не тільки рушники, а й інші речі побутового вжитку українців: глеки, ложки, макітри, прядки і навіть ярмо. Останнє Світлана Андріївна наприкінці 1980-х привезла звідкілясь автобусом.
Музей — це як дитя Світлани Андріївни. Вона його багато років виколисувала, викохувала як могла. Прочиняю якось музейні двері, а вона сидить на старому ослоні, на колінах — рушник і гладить його руками, щось примовляючи. Побачивши мене, закликала рукою, мовляв, заходьте, й почала, немов продовжуючи давню розмову:
— Тут Божа ініціатива зашифрована. А спрямована вона, зрозуміло, на добро й радість. Чимало сакральних знаків, якими сповнені вишивки, — то символи самих вишивальників, якими вони намагалися розповісти про свої помисли і прагнення, цінності та проблеми, якими розкривали свою душу. Кожен рушник — особливий, адже в ньому — шифр до людської душі, а отже, і до Всесвіту.
Мова символів
Вона досконало оволоділа мовою цих символів. Її ж наукове зацікавлення вишивкою розпочалося давно. Поступово прийшла до усвідомлення того, що для фахової роботи з рушниками потрібно поглиблювати знання з археології, орнаменталістики, етнографії, історії культури і навіть релігієзнавства. Роки наполегливої подвижницької праці узагальнені в «Полотняному літописі України». Її докторська дисертація «Семантика оригінальності українських рушників» наближає всіх нас до розуміння того, що полотняні криптограми, котрі зуміли зберегти та донести до наших днів українські жінки як хранительки глибокої традиції, містять коди, ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей світ. У вишиваних рушниках зокрема знаходимо багато сюжетів з Деревом Життя. Цей сюжет, безперечно, є центральним символом, сповненим надзвичайно глибокого змісту. Він символізує собою загалом Космос з усіма його проявами.
Цей музей — і справжній храм, і водночас навчальна лабораторія для студентів. Як вважає завідуючий кафедрою української літератури та компаративістики університету Володимир Поліщук, утрачати таке надбання ніяк не можна. Його планують відновити, зробити ще кращим. Уже призначені відповідальні особи. А поповнення експозиції триватиме й надалі. Ось і нинішнього року студенти принесли до музею майже 200 рушників.
Очевидно, як висловлювалося чимало відвідувачів музею, поціновувачів зібраної колекції, годилося б перетворити це зібрання експонатерситету, на міський чи обласний музей рушника. Однак для цього потрібне відповідне рішення міських чи обласних державних інстанцій. Чітко зрозуміло наразі одне: полотняну спадщину за всяку ціну необхідно оберігати й примножувати, що й намагаються зробити працівники навчального закладу. Поки що тільки своїми силами.
Ми в Google+