Кандидат історичних наук 
Костянтин ЗАВАЛЬНЮК

У січневі дні жителям кількох районів Вінниччини є привід згадати своїх волелюбних дідів і прадідів. Так, на Різдво 1918 року перше бойове хрещення отримала Марківська козацька сотня,  а в січні 1919-го було створено так звану Ямпільську республіку. Ці факти мало відомі широкому загалу. Власне, термін «Ямпільська республіка» ввів в обіг Дмитро Кетрос, учасник національно-визвольних змагань, який народився у с. Кетроси (нині с. Довжок на Вінниччині) і брав діяльну участь у боротьбі за утвердження української державності, а в 1958 році в Лондоні видав книжку спогадів із  назвою «Ямпільська республіка та її збройні сили». Хоч цю працю на його батьківщині змогли побачити лише з проголошенням незалежності України, вона  зумовила великий інтерес до минувшини, проведення пошукових робіт. Торік восени в Довжку відкрили музей «Марківська сотня». Про тогочасні події розмовляю з науковцем Костянтином Завальнюком, який у співпраці з краєзнавцем Сергієм Борсуковським написав книжку «Незламні. Ямпільці в обороні державності: 1917—1925 рр.».

— Пане Костянтине, напевне, читачам цікаво знати, якими були села в Ямпільському повіті напередодні Першої світової війни.

— За спогадами Дмитра Кетроса, через погані дороги багато сіл були  «глухими». Їхні жителі далі за своє село ніколи і нікуди не ходили. Були і такі, які за свій вік навіть у сусідньому селі не бували. А хто бував у місті Ямполі або на найближчій залізничній станції Крижопіль, то такого дуже поважали і вважали за людину бувалу. У Кетросах, які тягнулися долиною по обох боках річки Марківка на 7—8 верст, жило кілька родин «польської віри», кілька родин євреїв, які тримали крамниці, а решта населення було українське. У селі працювало 4 школи, але читати вміли лише 40% його жителів. Дмитро Кетрос зауважував, що замкнутий патріархальний спосіб життя «давав змогу зберегти непорушними морально-духовні засади співжиття нашого народу, котрі вироблялися тисячоліттями і визначали справжнє єство українця... Населення працювало, жило в мирі і спокої. Відвідувало церкву і дотримувалося  християнських заповідей. Тут не  було  крадіжок, люди не  лаялися, як це пізніше сталося з появою більшовиків».

Із падінням царської імперії та розвалом фронту усталений плин життя почав різко змінюватися. Панувала велика анархія, і паростки нового пробивалися важко. Цим скористалися більшовики. Історичні документи свідчать, що юрби солдатів, які поверталися з війни, громили все на своєму шляху. А особливо гуральні, колишні панські маєтки, не гребували вони  погромами заможних громадян. У селах люди організовували відділи самооборони, щоб захистити себе і своє майно від банд грабіжників і мародерів. У Кетросах такий відділ створив уродженець цього села підполковник Семен Ільницький, який із фронту привів із собою озброєний підрозділ. Солдатів він розпустив, а зброю заховав. Також «змагазинував», себто поклав на зберігання, гармати, котрі якась військова частина покинула за селом.

Козаки Марківської сотні Косаківський і Карачковський були односельцями отамана Ільницького

— З якої родини він походив?

— Народився Семен 1883 року в багатодітній добропорядній працьовитій селянській родині, яка свято шанувала звичаї свого народу. У 1916 р. його батьки мали  кілька десятин землі, а також бакалійну крамницю. Хлопець закінчив із похвальним листом церковнопарафіяльну школу та середню школу в м. Сороки (Бессарабія). Вступив до царської армії добровольцем, двічі був поранений. Революція його застала на Румунському фронті, де  командував полком.

Тож навесні 1918 року він організував з односельців Марківську козацьку сотню. Її назва походить від місцевої річки. У сотні налічувалося 700—800 озброєних козаків, здебільшого 18—19-річних хлопців. Принагідно зауважимо, що Ямпільщина здавна славилася козацькими традиціями. Це і славетна оборона Буші, й Придністровський козацький полк, який очолював Остап Гоголь, — усе це позначилося на свідомості жителів краю. Ільницький у свої заступники обрав фахових військових старшин, які навчали молодь. Сотня була цілком боєздатною військовою структурою.  На Різдво 1918 року молоді козаки вперше понюхали пороху, розгромивши більшовицький загін Федора Криворучка.

— Коли  вони повністю витіснили більшовиків із території повіту?

— 28 січня 1919 року в Ямполі відбулися вибори до органів місцевого самоврядування. Головою управи було обрано Б. Станішевського, головою думи — В. Акиндинова, комісаром повіту — п. Мусієнка. Начальником усіх збройних сил став С.Ільницький, а його заступником і начальником штабу — сотник Іван Кетрос. Марківська сотня повністю увійшла до складу нової військової формації — Окремого Наддністрянського куреня, який  налічував 2—3 тис. осіб. Із цієї нагоди у своєму виступі перед козаками С.Ільницький сказав: «Не тримайтеся малого, треба прямувати до величі, до сили, що має нашій батьківщині здобути і утримувати волю. Ви є будівничі  тої волі, і ви маєте бути цим горді!»

Отаман Семен Ільницький зростав у родині, яка глибоко шанувала народні звичаї. Фото надані Констянтином ЗАВАЛЬНЮКОМ

Курінь мав високу боєздатність і складався з піхоти, кінноти, гарматного відділу і польової жандармерії. Козаки воювали відважно, мужньо і невдовзі витіснили всі більшовицькі загони з повіту. Це сучасні Ямпільський і Чернівецький райони та частина території ще п’яти сусідніх районів. На звільненій від більшовиків місцевості люди жили за законами УНР. Звісно, влада періодично змінювалася. Так, у лютому 1919 року більшовики на кілька днів узяли Ямпіль, але Ільницький їх вибив. У березні-квітні сюди (до кордонів із Румунією) почав відступали Запорозький корпус, який тіснили більшовики. Окремий Наддністрянський курінь влився в армію УНР. Ядро куреня на чолі зі своїм отаманом з боями пробивалося в район Кам’янця-Подільського, де був уряд УНР. А під час контрнаступу в липні вони знову повернулися у свій край.

— Цікаво: населення кого більше підтримувало?

— Краяни прихильніше ставилися до української влади. Бо ця влада відповідала їхній ментальності. А коли приходили більшовики, то вони обурювали своєю поведінкою: розгули, пияцтво, грабунки.

Попри часту зміну влади, можна говорити про існування навіть у 1920 р. «республіки», як називали своє утворення місцеві. На цій території влада УНР протрималася чи не найдовше. У лютому 1920 р. в Ямполі побував голова Ради Народних Міністрів уряду УНР І.Мазепа і був здивований (не забуваймо, що Вінниця в цей час перебувала в руках більшовиків), що в повіті була українська влада, якою керував колишній повітовий комісар Т. Лампіга. Звідси І.Мазепа зв’язувався з іншими керівниками уряду та армії. Саме тут полковник Олександр Удовиченко відновлював славнозвісну третю Залізну армію УНР. Тут, на Ямпільщині, у травні 1920 р. успішно завершився Перший зимовий похід армії УНР: з’єдналися війська, які наступали із заходу з партизанськими відділами. Місцеві козаки також брали участь у  Другому зимовому поході.

— Як загинув повстанський отаман Семен Ільницький?

— Це сталося в листопаді 1920 р. На той час основні учасники повстанського загону вже були в Румунії. А його як досвідченого офіцера-організатора підпільний штаб, очевидно, залишив для підготовки нового повстання. Отамана виказали більшовикам місцеві активісти, і він загинув, відстрілюючись. Принагідно зауважу, що за незалежної України краяни знайшли його могилу та доглядають за нею.

Мало хто знає, що коли Україну було окуповано військами більшовицької Росії, в Ямполі та на його околицях в лютому 1921 р. спалахнуло велике антибільшовицьке повстання. Формальним приводом для нього послужив майже анекдотичний випадок: місцева міліція та комендантська команда у с. Бабчинці знайшли і конфіскували самогонний апарат, на захист власника якого піднялося все населення. Повстанці на нетривалий час звільнили Ямпільський повіт та частину сіл Могилів-Подільського повіту.

Лише під час придушення цього повстання, за даними більшовиків, загинуло понад 300 «бандитів». Тоді ж за наказом червоного командування дощенту було спалено село Оленівку. На підкорені села  більшовики накладали величезну контрибуцію. У селах відбувалися виїзні засідання трибуналу, і учасників повстання привселюдно розстрілювали.

Але повстанський рух не припинився. Найбільше допікав більшовицькій владі загін «Чорний ворон», який очолював Микола Кушнір.  29 квітня 1925 року в селі Буша повстанці ввійшли до сільбуду і наказали комсомольцям співати «Ще не вмерла Україна». Також, як свідчить документ Могилів-Подільського окружного виконкому, серед присутніх агітували проти радянської влади. Після загибелі ватажка загін очолив його брат Данило.

Олег ЧЕБАН, 
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК. Народився 19 лютого 1963 р. на Вінниччині. Закінчив історичний факультет Вінницького педагогічного університету. Працював учителем у школі. З 1994 р. працює в державному архіві Вінницької області.  Автор та співавтор 20 книжок.