На присвяченій 1025-річчю Хрещення Київської Русі виставці «Іконопис. Традиція. Школа. Сучасність», яка експонується в столиці у Музеї книги і друкарства України до 19 серпня, презентується сакральна творчість переважно учнів дійсного члена Академії мистецтв України професора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Миколи Стороженка — і студентів, і випускників Майстерні живопису та храмової культури, яку він очолює. «УК» побесідував і з учителем, і з молодими іконописцями, яких він виховав.

Ікони, написані студентами Майстерні живопису та храмової культури Миколи Стороженка для церкви Святого Іоанна Богослова в селі Великі Дмитровичі на Київщині

«Малою я була нехрещеною, але з’їла дуже багато проскурок»

Іконописець
Наталія ГЛАДОВСЬКА:

УК: Пані Наталю, дуже зацікавила ваша ікона «Взиграння немовляти». Я вперше зустрілася з такою назвою. Що вона означає?

— Це грецька ікона: там бувають нестандартні для нашої країни сюжети. «Взиграння немовляти» — це коли дитинка грається на руках у матері.

УК: Відколи ви іконописець? Як стали ним?

— Уже понад 10 років. А як прийшла до цього? Не знаю, просто відчуваю, що це моє, іншого шляху немає. Я навчалася у Миколи Андрійовича Стороженка.

УК: Що взяли від нього як учениця?

— Знання, смак, відчуття краси, естетики. Це унікальна людина з даром Учителя, таких я більше не зустрічала. Дуже рада, що потрапила саме до нього. Він дав мені нематеріальний скарб. Усе життя відчуватиму вдячність до нього.

УК: Яка була ваша перша ікона?

— Її замовили давно: велике Розп’яття у церкву в Київській області. Вона, можливо, не дуже досконала професійно, але тоді я була сміливою дівчинкою. А «Взиграння немовляти» написала, бо мені цього просто хотілося.

УК: Образи пишуться, напевне, з особливим відчуттям?

— З кожним воно неповторне. Коли пишеш ікону, перебуваєш трішки в іншому вимірі, мирське життя навколо тане, і не до роздумів, що купити, одягти, з’їсти… Нічого зайвого тоді не може бути: тільки ти і Образ. Звичайно, дотримуюся посту, молюся, кожна ікона має своє благословення: беру його в різних священиків, але насамперед звертаюся до тих, хто мене знає. Буває, телефоную батюшці, щоб благословив, якщо треба братися за роботу терміново і не встигаю до нього підійти.

УК: Осяяння вас навідувало?

— Часто: носиш його всередині, а воно наче рветься з тебе — ти повинна це намалювати! І доки не візьмуся за пензель, немає в душі спокою.

Богоматір «Взиграння немовляти» Наталії Гладовської

УК: Напевне, це й зобов’язує триматися в житті на певному людському рівні?

— Обов’язково. Іконі не збрешеш: усе, що в тебе всередині, хочеш чи не хочеш, вилізе і тебе видасть. Якщо буває неіконописний стан, то просто чекаєш, доки всередині все вляжеться і настане тиша, потрібна для образу.

УК: Де й коли вас хрестили?

— Уже дорослою, в 17 років, у Володимирському соборі.

УК: А малою бували в храмах?

— Дитинство припало на радянські часи, до церкви я не ходила. Але моя бабуся, яка важко хворіла й майже не виходила з дому, мала таких церковних подружок, які все дитинство годували мене проскурками. Я, тоді не хрещена, бо мама була комуністкою, дуже їх любила і з’їла багато.

УК: До яких ікон молитеся вдома?

— На стінах у мене висять літографії, а писаних ікон тільки дві мої, які мені дуже подобаються, тепер вони ось на виставці: Богоматір Володимирська і Розп’яття. Оце мій домашній іконостас.

УК: Як воно — звірятися перед образами, написаними власноруч?

— Коли молишся, то не думаєш, хто написав ікону. А щодо своїх — це дуже велика відповідальність.

«Я парафіянка храму Ікони Божої Матері «Пом’якшення злих сердець»

Іконописець
Віра ЛОЗОВСЬКА:

УК: Пані Віро, звідки витоки вашого іконопису?

— Він почався в майстерні Миколи Андрійовича Стороженка. Саме там мене навчили візантійської технології, в якій працюю, пишу ікони яєчною темперою. Беру участь і в пленерах як живописець, але душа більше лежить до іконопису.

УК: Як відчуваєте, коли вже готові до написання ікон?

— Іконописання — як поєднання з Богом. Підготовкою до цього може бути саме молитва.

Кіот «Досифея» Оксани Возіянової

УК: Незалежно яка чи спеціальна?

— Є молитва іконописця.

УК: У вашому житті була ікона, яка дуже запам’яталася?

— Є одна, усім відома. Коли на неї дивишся, щось торкається наче глибин серця. Це «Трійця» Андрія Рубльова.

УК: Куди ви ходите молитися постійно?

— У храм Ікони Божої Матері «Пом’якшення злих сердець», він у Києві на Сирці, біля метро «Дорогожичі». Побудований нещодавно, я відкрила його для себе три роки тому. Такий маленький, там дуже добрі парафіяни і дуже хороший священик-настоятель отець Іоанн Тронько. Іконостас храму там робив Сергій Вандаловський, його образи експонуються на цій виставці,?де я — лише відвідувачка.

ПРЯМА МОВА

«Благословенно прийшли на ум Візантія, бароко…»

Микола СТОРОЖЕНКО,
професор Національної академії образотворчого
мистецтва та архітектури,
лауреат Шевченківської премії:

— Коли мені запропонували створити Майстерню живопису та храмової культури в нашій академії, в мене одразу виникло запитання: як при академічно-реалістичному виші розробити програму релігійного змісту, де все уявно й абстраговано? Цілий рік не міг це здійснити, але потім благословенно прийшли на ум Візантія, бароко… Майстерня діє з 1994 року.

Що мене дивує в моїх студентах-іконописцях найперше? Те, що вони знаходять у собі снагу працювати не тільки в урочний час, коли щодня 5 годин академічної програми, 3 години загальноосвітньої і аж потім сакральна, а ще й у суботу й неділю. Тобто окрім чудових моральних якостей, якими вони мені імпонують, Бог посилає їм і фізичну загартованість.

Ікона Божої Матері «Пієта»
(Не оплакуй мене, Матінко)
Сергія Вандаловського

Підготували Людмила ЯНОВСЬКА,
Володимир ЗАЇКА (фото), «Урядовий кур’єр»