Твердження, що ми програли інформаційну війну Кремлю, частково відображають нинішні реалії. Зокрема, про це свідчать дані соціологічного дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології, яке проводилось з 8 по 18 лютого цього року. Згідно з ним, жити з росіянами в одній державі не проти 41% мешканців Криму, 33 — Донецької області, 24% — Луганської та Одеської областей.

Щоправда, цифри ці, мабуть, зменшились би після того, як Путін віддав наказ розпочати агресію проти України. Бо одна справа любити Росію на відстані, а зовсім інша — відчути на собі путінську «демократію» в дії та пересвідчитись, що не ти господар у своєму домі, селі, місті, а озброєні до зубів «посланці» диктатора у камуфляжі без розпізнавальних знаків. Але факт залишається фактом — більше, ніж за два десятиліття українська влада так і не зуміла протиставити кремлівському зомбуванню сходу і півдня України чітку і зрозумілу загальнодержавну інформаційну політику, яка була б побудована на фундаменті загальнонаціональної об’єднуючої ідеї процвітання незалежної держави.

І це сталося тому, що сама влада, особливо та, яку вимів з високих кабінетів Майдан, не була зацікавлена в цьому. Її представники були зайняті передусім дерибаном державного бюджету та пограбуванням країни, високопоставлених чиновників хвилювали лише рахунки у закордонних банках та маєтки в Європі, а не майбутнє народу і країни. Вони, як свого часу організовані злочинні угруповання, разом з наближеними олігархічними кланами розділили економіку країни на зони, з яких знімали данину. Те ж саме відбувалося з інформаційним простором — телеканали та друковані ЗМІ перейшли у власність кланам, для яких на першому місці були власні інтереси.

Телевізійний та друкований простір заполонили різні розважальні шоу, що нагадують бенкет під час чуми, російські телесеріали прославляють російських військових, поліцейських і навіть бандитів, водночас показуючи дійових осіб з українськими прізвищами, м’яко кажучи, в непривабливому світлі. Головне місце в теленовинах зайняли вбивства, насильства, внаслідок чого у свідомості людей формується думка, що саме цим і живе країна.

Зате для аналітики, тверезих оцінок ситуації в державі, реального пошуку шляхів виходу з кризових ситуацій місця у ЗМІ не знаходилось. А діяльність Ради національної безпеки і оборони, яка мала б у першу чергу перейматися національною безпекою, в тому числі інформаційною, розробити відповідну стратегію і конкретні кроки по її втіленню, зводилась до одного — якомога довше утримати на троні диктатора та його режим, невід’ємною часткою якого стала сама РНБО.

Влада відмивала свій імідж за бюджетні кошти у закордонних виданнях, виділяла кошти на паплюження опозиції, проте не дала ні копійки на об’єктивне інформування народу стосовно справжніх взаємовідносин з Кремлем, становища в країні. Різні російські політики-українофоби вояжували Кримом і виступали за відділення півострова від України передусім тому, що СБУ та Генпрокуратура замість вжиття відповідних заходів, були зайняті пошуком ворогів минулого режиму.

Російські телеканали, які безперешкодно транслюють свою маячню, оцінюючи ситуацію в Криму та Україні загалом, безперешкодно виливають мегатонни бруду на «братню» країну, а у відповідь ніхто не робить навіть спроби спростувати явну брехню кремлівських ідеологів. Навіть тоді, коли Путін образив мільйони українців, полеглих на полях минулої війни, доморощене МЗС так і не спромоглося на гідну відповідь кремлівському диктатору.

Тому нинішній владі, напевно, варто не лише усвідомити, що інформаційна безпека є однією з найголовніших у державній політиці, а й розробити її стратегію з урахуванням нинішніх реалій та визначити її чіткі критерії. Україна має бути відкритою для світу. Водночас різного роду провокації та посягання на територіальну цілісність, національну гідність її громадян повинні одержувати належну, аргументовану відсіч на загальнодержавному рівні та в інформаційному просторі. А ще краще — вибудувати його так, щоб будь-які фальсифікації з боку кремлівських агресорів одразу ж сприймалися світом так, як і повинні вони сприйматися.

І на закінчення, щоб зрозуміти, як діє кремлівська пропагандистська машина, наведу уривок з блогу відомого російського рок-музиканта Андрія Макаревича: «…Такої розгнузданої пропаганди і такої кількості брехні не пригадую з брежнєвських часів. …Створити громадську думку для введення війська на територію суверенної держави? Відтяти Крим? …Вже вдалося зазомбувати досить велику кількість ідіотів і просто неуків з нестабільною психікою. Вже рвуться зі зброєю в руках рятувати російськомовне населення — а воно про це просить? Хлопці в телевізорі, ви чого домагаєтеся? Надовго розсварити два народи, які живуть пліч-о-пліч? У вас виходить. А чим це закінчується, знаєте? Війни з Україною захотіли? Так, як з Абхазією, не вийде: хлопці на Майдані вже загартувалися і знають, за що б’ються, — за свою країну, за свою незалежність. А ми за що? За Януковича?...».

Ось такі висловлювання та думки і треба транслювати на весь світ. І робити це на випередження, а не постфактум.