У застійні 80-ті роки минулого століття вихователька дитсадка притишено розповідала, що її трирічні вихованці щоранку зі слізьми заходять до приміщення, благаючи батьків не залишати їх. І сталося це після того, коли запопадлива завідуюча розпорядилася повісити в спальній кімнаті портрет тодішнього генсека, чиї занадто розкішні  брови наводили жах на малечу.

Пройшло лише чотири десятиліття, на які, щоправда, припали серйозні суспільні й політичні метаморфози, та культ посадових осіб вочевидь продовжує рясним бур’яном проростати і на неозорих просторах колишньої країни, у якій ми жили раніше, й на рідніших нам теренах.

Чого лише вартий факт, про який редакцію повідомив голова однієї із сільрад. Виявляється, очільник їх райдержадміністрації роздає місцевому активу календарики з портретом… керівника обласної структури виконавчої влади й рекомендує вивісити їх у своїх кабінетах на чільному (?!) місці. Такі «керівні» портретики вже нині виставлені й у приймальні голови, в кабінетах його заступників та галузевих відділах. Мовляв, щоб народ знав, хто в області хазяїн.

Сумом віє і від радіопередач деяких обласних студій: за їх  інформацією, орють, сіють, збирають врожай, виховують дітей, отримують пенсії на їхній території виключно завдяки турботі того чи того голови облдержадміністрації, якого подекуди для красного слівця   з неприхованим ентузіазмом називають ще й «губернатором». Виходить, без такої регіональної «керівної і спрямовуючої сили», як і без вітру, вже не родить жито і вода не шумить…

Нещодавно кількамільйонну столичну громаду таким собі «культособівським іконостасом» з присмаком ностальгії за минулим неприємно вразила безкоштовна (?!) газета, вкинута в поштові скриньки пересічних громадян невідомою рукою. На кільканадцяти сторінках цього самвидаву без належних вихідних даних переважають портрети однієї посадової особи — голови міськдержадміністрації.

Хочеться вірити, що такі «бойові листки» навряд чи санкціоновані безпосередньо керівництвом столичної влади. Бо хтось має розуміти, що суспільство, в якому ми живемо, вже виросло з коротких штанців, вдосталь наїлося «космічної локшини», а передавши куті меду такою, даруйте на слові, липовою рекламою, можна більше зашкодити.

Тож нічого, крім глухого роздратування і вмотивованих запитань, на чиї гроші і з чиєї ініціативи в скорботний день Пам’яті жертв голодомору на голови столичних платників податків знічев’я пролився рясний паперовий «єлей», ця акція не викликала. Як і заключне фото з розквітлим на півшпальти бузком, що зайвий раз підтвердило тезу: автори й замовники плутають не лише грішне з праведним, а й пори року.

Хіба, можливо, в грудневому київському повітрі запахло не бузковим ароматом, а пришвидшенням наступних виборів міського голови? Знаючи мінливий норов вітчизняних парламентаріїв, більшість яких зовсім недавно, незважаючи на нелегітимність нинішнього  «безголів’я», відмовилася призначити в столиці позачергові вибори, нескладно спроектувати і таку ситуацію.

У будь-якому разі стара радянська хвороба культу особи, хоч би в які штампи вона вбиралася, заслуговує нищівного суспільного осуду. І не лише з тієї причини, що настійливо кличе нас у минуле: вона закриває нам шлях у прийдешнє.