ГЛЯДАЦЬКА ЗАЛА

«Панночка» режисера Віталія Денисенка вже стала значною подією  у театральному житті не лише Чернівців

Заслужений діяч мистецтв України Віталій Денисенко вирішив дарувати Хомі Бруту життя. І тепер він з багатим і унікальним досвідом стоїть твердий і тверезий не лише перед шинком, а й перед самим життям. Такий собі другий Лазар — бачив те і повернувся.

Втім, одвічне питання «хто переміг?» Денисенко залишає все-таки відкритим, надаючи безмежний простір для фантазій глядачам Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, де «Панночка» (драматургічна інтерпретація «Вія» Миколи Гоголя) вперше побачила українську сцену. У його виставі цілком ймовірна і «нічия», як у п’єсі Ніни Садур, за якою вона поставлена: Панночку таки винесли уперед ногами, а от Брута, може, схопить запізнілий інфаркт після пережитих страхіть.

Вижив Хома чи ні — залишилось за лаштунками. Фото Антона БУРАЧЕКА

Вижив він чи ні — залишилось за лаштунками і, врешті, не так важливо. За що жив Хома Брут? За що змагався ці три ночі купальських свят з мерцем, що, поки не закопали і не запечатали, прагнув затягнути його із собою у прірву? Гоголівська проза, а за нею драматургічний і сценічний твори, присвячені навіть не філософському, а містичному осмисленню буття. Не так багато у нас таких творів. Дійство розпластується не в горизонтальній площині сюжетних колізій. Прихований у ньому сенс, вивільнений силою художнього слова і підсилений мовою театру, блискавкою пронизує простір — від неба до самісінького пекла, вихоплюючи звідти те, що, хай і ціною раптової сивини та закрижанілого серця головного героя, розширює людську природу до безкраю, зіштовхуючи її у двобої з тим, чого не бачимо вдень і від чого закриваємо очі в опівнічну сутінь. Ця нова реальність, від якої більше не сховатися за рятівними «чудес на світі не буває» й «уся ця чортівня — лише бабусині казки», перевертає мозок і душу (цьому сприяє музичне оформлення, спеціально створене для вистави чернівчан композитором Дмитром Савенком). «Хвесечко, а що це в тебе за стрічки такі гарні у волоссі — червона і синя, наче полум’я і тінь переплелися?» — прозріває Хома після першої ночі.

Уся ця чортівня — лише бабусині казки? Фото Антона БУРАЧЕКА

Бачене з потойбічного мороку, що кипить за межею життя, змушує по-іншому дивитися на «наш світлий милий світ» і цінувати його кожну мить. Після другої ночі від милування світом він вже поривається виправляти скоєні у ньому людські помилки, знаючи їхні страшні наслідки. Семінарист, ще зовсім молодий, в одну ніч стає сивим старцем. Але зміни у ньому не лише зовні. Він тужно співає колискові немовлятам, ще до народження померлим, тим, що гралися з ним уночі, й шукає їх попіл, аби оживити. Усе тут у високій гармонії — і драматургічне слово, і робота режисера, гра акторів, і художнє вирішення сценічного простору з колом-німбом угорі у вигляді купальського віночка і пекельним колом-дірою в центрі, що зяє то лютим холодом, то кривавим жаром (художник-постановник вистави Ірина Кохан).

Актор Олексій Надкерничний з найвищою майстерністю веде свого Хому Брута лезом його важкої долі — аж усім з того боляче і лячно. Відчуваєш направду, як страждає душа нещасного семінариста, як розриває його жаль і пече сумління, досі приспане безпечним життям. Монолог Хоми Брута, якого нема у Гоголя, але є у Ніни Садур, стає кульмінацією і духовних перетворень головного героя, і самої вистави. «Жив я паскудно, мілко, чоловічок був нікчемний, сирота, якщо до мене така нечиста прилипла. Коли так призначено, то піду закрию собою цю бісівську рану, щоб світ не впав і світло не затьмарилось від тої чорної дірки».

Його вже не треба силоміць вести до церкви: він не відчуває себе приреченим — відчуває буденно обраним, бо нікому його, нікчему, не буде шкода, ніхто за ним, сиротою, не заплаче.

Віталій Денисенко не лякає, не створює «страшилку», хоч міг би — аж жили у всіх застогнали б! Звичайно, «Вій» найперше — це потойбічний страх і жахи (в театрально-кіношному світі полюбляють переповідати чутку, як, прочитавши Гоголя, майстер жахів Стівен Кінг мовив: «Ну, до цього хлопця мені далеко…»). Проте не це почуття домінує у розповіді про двобій красуні-відьми і семінариста. Гріб не літає — його взагалі нема. Режисер щадить акторів, оберігає їх, не будить лиха. Емоції не б’ють по нервах — вони лише покликані підсилити думку, світоглядно важливу у всій містиці Гоголя, наразі прилаштовану до сцени драматургією Садур. Що робити з таємницею, коли вона несподівано стає дійсністю і нема більше сенсу ховати від неї обличчя? Що вона собою являє і як з нею взаємно існувати? І як жити, щоб та чаша оминула?

Хай і не сформульовані словесно, ці гоголівські питання захоплюють у «Панночці» більше за майстерність мізансцен і вдалі сценічні ефекти. «Вій» — це інший художній, зокрема і театральний, вимір, інші завдання перед режисером-постановником. Але в пошуках сценічних відповідей на ці запитання Денисенко іде не за Гоголем — за Садур. «Хай три ночі молиться за грішну душу мою. Він знає…» — просить у повісті «Вій» на смертному одрі сотникова дочка, якій страшно такою стати перед Всевишнім. І гоголівський Хома, знаючи все і холонучи від жаху, розуміє, що мусить врятувати її — це в його силах. Він здатен був перебороти страх, але не встояв перед спокусою зазирнути у найбентежнішу таємницю світу (метафізика, за Аристотелем, не так метод пізнання, як джерело насолод)…

Хома у Садур, а тим більше у Денисенка, нічого не знає і не відає. Для нього, ніби й ревного християнина, що поривався рятувати з попелу немовлят, Панночка — не людина. «Один у світлі, інші — у тьмі», — проводить він непереборну межу між нею і собою, без жалю виштовхуючи у безодню цю заблукалу грішну душу. Він і не думає про душу, і гадки не має її рятувати — йому аби врятуватися самому. Це не Гоголь, і не Садур, у яких устрій світу не в тій межі, а в людському серці. Тому фінальна сцена порожня, бездушна, саме нагромадження спецефектів, включаючи вихід Панночки (її грають у різних акторських складах Крістіна Зборлюкова і Марина Тимку).

Ще більш дивує несподіване вирішення ігрового тла. Режисер-постановник ніжно назвав свою виставу містерією купальської ночі. Але ця ніби сповнена яскравих див і поезії чародійства язичеська ніч у нього — конкретний відьо?м?ський шабаш! Направду страшний. Хочеться думати, режисер мав на увазі виключно один-єдиний отой гоголівський хутір під горою. Нічого узагальнюючого. Лише там на Купала обкурюються коноплею й упиваються маковим молочком, аби потім у трансі, познімавши геть усе, окрім віночків, казна-чим займатися…

Навряд ще якась вистава, хоч раз поставлена на чернівецькій сцені, будила у глядачів такий вир почуттів і сум’яття думок. Відмахнутися від них нелегко. Сприйняти їх ще важче. Але театр не для того, щоб лише догоджати, а й зачіпати за живе. Тому «Панночка» Віталія Денисенка вже стала значною подією у театральному житті — не лише Чернівців.